Аліса в країні кохання, або як я закохалась у викладача - Верона Крус

— Контракт? — Так, так, хлопець. Батько в мене був юристом, дід теж, прадід так само. Так би мовити, юридична династія.

— Так, але, гадаю, сума тебе не здивує. — Він простяг мені листи з контрактом. Я почала читати умови, штраф, а ось і сум… Твою матір. Що?

— Щось не так? — перепитав хлопець, ставлячи переді мною келих із вином.

— Так.

— Що саме?

— Тут непристойно багато, — випивши весь вміст келиха, констатувала я. Та я таких цифр навіть на алгебрі не бачила, не те щоб у руках тримати.

— Фактично, це ціна за твоє тіло та обличчя. Це робота моделі, і, повір мені, це ще не межа. Ну так що? Ти підписуєш?

— Гаразд, спробуємо.

— Чекаю на тебе в понеділок о третій годині тут. Приїде замовник.

Я буквально вибігла з того місця. Там скрізь був він. Цей запах морського бризу і тютюну, наче, в’ївся мені у легені, я не можу повноцінно зробити вдих. У мене параноя, а ще я прогуляю його пару у понеділок, адже мені треба буде тут. Чорт. Чому? Чому як тільки в мене начебто все стає добре, щось обов'язково має статися? Хоча ні, він сам все зіпсував, це не випадковість.

Холодне повітря вдарило в обличчя, і в мене закружляла голова. Навколо шум машин, гомін людей, десь чути собак або ж у мене просто почалися галюцинації. Мені просто потрібно видихнути та розслабитися. Я сильна. Я впораюсь.

***

З тієї сварки пройшло 4 дні, а ще 96 годин, або 5740 хвилин або 345 600 секунд. Саме з того моменту життя ніби розділилося на «до» та «після», воно стало чорно-білим, а я перебуваю в порожній кімнаті, відгородженій від вулиці та всього іншого товстою стіною. В мене немає сил ні говорити з кимось, ні навіть готуватись до пар. Хочеться прийняти позу ембріона, завернутись у ковдру, закрити очі і не думати ні про що.  

— Аля, макарони із сиром чи без?

— Давай із сиром, — коротко відповіла я.

За плитою стояв мій старший братик. Він зосереджено дивився на сковороду і легко помішував щось лопаткою.

Відірвавшись від зосередженого обличчя блондина, я потерла шию. На їжу було гидко дивитися. Усі чотири дні я не могла їсти. Мене відразу ж вивертало, але я не показувала цього Олексію, тому, наступаючи собі на горло, накладала в тарілку їжу, щоб потім непомітно прибрати в холодильник. Іноді все ж таки організм вимагав їжі, тоді я їла фрукти або овочі. Щось, що добре та швидко перетравлювалося і не потребувало багато моєї уваги.

Тепер я жила із братом. Наша чудова мати звалила в якесь відрядження на невизначений термін. Нехай буде так. Це краще, ніж зловити напад її материнського інстинкту, що раптово прокинувся.

Поля приходила щодня. Ми почали проводити більше часу разом. Сиділи в кафе, в гаражі, спілкувалися ні про що — загалом Маша робила все можливе, щоб відвернути мене від переживань. І кожен божий день починався з питання, чи все у мене добре.

— Так, звичайно, а чому ти питаєш? — і щоразу я їй брехала.

Мені страшенно хотілося вірити, що Макс мене любить. Що це було не просто так. Навіть не так. Мені хотілося знати, що я йому важлива. Схоже я програла у власній грі. Програла почуттям.

— А чому ти не їси? Не смачно? — Ой, щось я відволіклася. Льоша суворо дивився на мене, а я закусила губу та відвела погляд. — Я чую, як працює твій мозок у спробах придумати виправдання, — хлопець сперся рукою в підборіддя, злісно втупившись у мене, — мені вже цікаво, що ти придумаєш цього разу.

— Про що ти ? — Склавши руки на грудях, я намагалася не дивитися на нього.

— Аля, ось не треба цього цирку зараз, — брат їдко видихнув, відкинувшись на спинку стільця.

— Про що ти? — Похмуро повторила я.

— Я про те, що відбувається з тобою.

— Не розумію.

— Коли ти їла востаннє? — розмова почала приймати небезпечний оберт. Втекти вже не вдасться. Я зробила байдуже обличчя, намагаючись говорити так, щоб голос не зірвався.

— Вранці.

— Не бреши мені, — бічним зором я помітила, що він підвівся і наближається до мене.

— Я їла сьогодні вранці, — ховаючи погляд, пробурмотіла я.

— Добре, уточни будь ласка. В який саме ранок ти їла? Вчора? Чи може позавчора? — холодно і повільно промовив брат.

Зрадницька сльоза скотилася по щоці. Чорт.

— Я вчора помітив, — тихо сказав Льоша, торкаючись великим пальцем бузкового синця, що виділявся на фоні блідої шкіри. — Звідки він?

— Я впала, — хрипко промовила я.

— Договорюй правду, — роздратовано прошипів брат мені в саме вухо, через що я здригнулася і сперлася долонями йому в груди. Чомусь розлютилася я, хоча кричати і лаятись на мене мав він.

— Чого ти хочеш?! — я спробувала відштовхнути його, вирватися з залізної хватки. — Я впала, — найкращий захист — напад, адже так? — З якого часу ти мені не віриш?

— З того часу, Алісія, — так само люто, як і я, відповів брат, — як ти почала мені брехати! Відколи ти почала тягатися з моїм другом. Що з тобою відбувається?