Кінець світу: Естелла - Nilett

— Заціпся…

— Тобі притаманно бути людиною. Бо ти не монстр. І ніколи ним не був. Міллер хотіла зробити тебе таким. І у неї вийшло. Але добре що лише тимчасово.

— Я сказав закрийся!

Фіар агресивно накинувся на свого старшого брата, кулаком вдаривши того по обличчю. Нижня губа одразу тріснула та з неї потекла багряна кров. При її виді, біловолосого ніби накрило ще більше. Він штовхнув рудого ногою у живіт, цим збиваючи його з ніг. Руки молодшого опустилися на шию Еліаса та що міць стиснули. Кисень моментально припинив потрапляти до організму. Він задихався.

— Елі!

Кріс хотів влізти, але міцна рука друга його зупинила. Аарон хитаючи головою давав зрозуміти, що вони мають через це пройти перш ніж забути та розпочати все з нуля.

— Бути людиною? А хтось думаєш запитував мене чим хочу бути я? Може мені було вигідно бути монстром! Я не відчував болі! Серце не розривалося! Мене всі боялися, а не жаліли!

Фіар продовжував стискати горло брата, навіть подеколи від емоцій трохи підіймаючи його за неї та вбиваючи об землю.

Старший Брайт явно відчував біль, адже обличчя, окрім того, що червоніло через удушення, ще й голова страждала від агресивних ударів по землі.

Після одного з останніх ударів у Елі з потилиці пішла кров, а обличчя продемонструвало біль. І коли Фіар побачив її, його наче струмом вдарило та відкинуло якомога далі від брата. Агресія відступила, а на її заміну прийшов жаль та страх. Очі Фіара панічно забігали в пошуках оправдання своїх дій. Але краплі крові брата на руках вивели його у справжній стан істерики. Біловолосий почав кричати та рвати собі волосся. Очі ж покрилися сльозами через розуміння того, що він ледь не скоїв коли навіть й думки такої не мав.

Еліас намагався відкашлятися якомога швидше після того, як отримав свободу, абсолютно ігноруючи розбиту об каміння голову. Кріс та Вайлет хотіли допомогти йому, але сам Брайт рукою попросив його не чіпати. Ніяких слів. Одні жести.

Старший підійшов до молодшого, та безсило падаючи перед ним на коліна та долаючи одночасно ще й сильну нудоту та біль, він простягнув прохолодну долоню до шиї брата, повільно торкаючись її, та нахилив його голову до свого плеча, поки інша вільна рука обійняла за спину.

— Пробач що покинув тебе. – промовив старший якомога спокійніше.

— Ти… – Руки Фіара моментально вчепилися в куртку брата зі спини.

— Знаю. Я жалюгідний приклад для наслідування. Навіть за молодшим братиком не догледів.

— Мені було так страшно… – Фіар знову почав пускати сльози.

— Знаю.

— Я завжди був сам… – Кожна вимовлене слово ставало все тихішим. Голос відверто тремтів.

— Розумію як це тяжко.

— Не розумієш. Тебе завжди любили. Оточували люди, підтримували… А про мене навіть не згадували… Я був тінню. Ніким. Пустим місцем допоки не став монстром…

— … – Елі розумів про що говорить молодший. І це стискало серце в грудях ще сильніше.

У Фіара виривався крик душі. Відсутність препарату прояснила його розум рівно настільки, щоб він пригадав всі образи які тримав на брата та чому. А ще, чистий розум та дорослий мозок нарешті дав зрозуміти, що брат абсолютно не винен у тому, що люди тягнулися до нього через відкритий характер. Він також був дитиною. Невинною. А разом з одним розумінням прийшло і друге. Елі був поряд допоки Міллер не зробила із нього собаку на побігеньках. Він не кидав його. Брата забрали.

— Все буде добре Шон. Ти більше не мусиш бути Фіаром. Ні, не так. Ти не маєш ним бути. Тепер ти це ти. І ніхто інший. Забудь про це Альтер Его яке тобі придумали.

— Не кидай мене…

— І не думав.

Це сталося. Брати возз’єдналися та нарешті помирилися.

Коли Шона нарешті попустило, Еліас вперше на всю міць відчув наскільки йому погано. Нудота взяла над ним верх і його вирвало. Вайлет підійшла та дістала щось із кишені, одразу пхаючи то до рота рудого.

— Що ти робиш? – гаркнув молодший брат на дівчину.

— Твого брата після побоїв рятую. Ще запитання?

— … Що це таке?

— Знеболювальний засіб. Чомусь так і думала, що подібне станеться. Добре що підстрахувалася на перед.

— Ти ще скажи бинти взяла.

— Взяла. Вони у моїй сумці. Але спочатку оброблю рану. Лише тоді замотувати. Інакше піде інфекція.

— Дякую…

— За що?

— За те що допомагаєш та дотримала слово.

— Які ми раптом стали сентиментальні.

— Я серйозно.

— Не показуй цього боку перед Аароном. Він той же чорт. Почне глузувати на рівному місці.

— Нехай краще з мене. Якщо після цього не чіпатиме Елі.

— Таких гарантій не можу дати навіть я. – Вайлет знизала плечима, щось наливаючи на шмат тканини, а послідовно прикладаючи до рани на голови Брайта. – Тебе до речі тепер називати Шон? Чи все ж таки Фіар?

— … – хлопець прикусив нижню губу та наче й сам задумався над відповіддю. Він надто довго був кимось одним, аби тепер стати іншим.

— Шон. Мого брата звати Шон.

З посмішкою відповів старший, тепер повністю та цілком розуміючи одне: молодший повернувся, а один з найгірших ворогів нарешті зник з їх шляху.

Ну а після, його знову знудило. І пощастило лишень, що не на людей котрі оточували його. Старший Брайт встиг відвернутися.

Крістофер спостерігав за всім досить таки тривалий час та не підходив. Аж допоки сам Еліас не поглянув у його бік та не підтримував зоровий контакт більше п'ятнадцяти, а то і більше секунд. Це і стало так званим «сигналом» їх примирення.

— Нам пора вирушати назад. Цитадель не можна лишати надовго.

— А запитати «Як ти Еліасе?»

— Ти ж і так відповіси що «нормально». Навіщо тобі запитувати?

— А може у мене буде інша відповідь?

— … – Кріс зітхаючи простягнув руку Брайту аби допомогти піднятися – Як почуваєшся?

— Зараз вмру. Все болить. І синці будуть.

— Значить пити наступні два тижні ти явно не будеш. Як же чудово. Нарешті побачу тверезого Еліаса довша аніж дві доби поспіль.