Мерщій тікай і довго не вертайся - Фред Варгас

— Отже? — підбадьорив його Ферез.

— Отже я сушив собі голову, яким робом драма, що завершилася на початку вісімнадцятого століття, могла вплинути на дитинство сучасної людини. Таким чином я дійшов логічного висновку, що сіячеві має зараз бути двісті шістдесят років. Це також мене не вдовольнило.

— А було б непогано. Цікавий пацієнт.

— І тоді я дізнався, що у 1920 році чума знову була в Парижі. У нашому столітті, ще й не на початку. Ви знали про це?

— Ні, — визнав Ферез. — Чесно, не знав.

— Дев'яносто шість хворих, з них тридцять чотири померло, у бідних передмістях. І я гадаю, Ферезе, що родина цього типа постраждала. Можливо, зачепило його прадідусів чи прабабусь. Так драма обернулася на родинну сагу.

— Ми називаємо це родинним привидом, — перервав його лікар.

— Дуже добре. Вона стала легендою і міцно закарбувалася в голові дитини, якій постійно розповідали про знищення близьких предків. Гадаю, це хлопчик. Для нього чума стала органічною частиною життя, його...

— Психічного оточення.

— Саме так. Для нього це спонтанний елемент, а не застарілий історичний образ, як для нас. Я знайду прізвище сіяча поміж тридцяти чотирьох жертв чуми 1920 року.

Адамберґ зупинився, схрестив руки на грудях і глянув на лікаря.

— Непогано, Адамберґу, — сказав Ферез, усміхнувшись. — І ви на правильному шляху. Однак додайте до цього родинного привида жорстокі випробування, які дозволили йому розквітнути. Привиди оселяються в розломах, точніше — в тріщинах.

— Зрозуміло.

— Але боюся, мені доведеться вас засмутити. Я б не шукав вашого сіяча серед родин, де хтось помер від чуми. Радше серед родин, які вижили. Це тисячі людей, а не тридцять чотири.

— Чому серед тих, хто вижив?

— Тому що ваш сіяч користується чумою як інструментом влади.

— І?

— Такого б не було, якби чума перемогла його родину. Тоді б вона була для нього огидною.

— Я знав, що припустився помилки, — сказав Адамберґ, рухаючись далі. Руки він склав за спиною.

— Не припустилися, Адамберґу, ви лишень трішки збилися зі шляху. Якщо сіяч використовує чуму як інструмент влади, то це означає, що вона сама колись дала цю владу його родині. Чума дивом оминула ту домівку посеред зачумленого кварталу, де всі решта помирали. І родина мала заплатити дуже високу ціну за це диво. Спершу їх почали ненавидіти за те, що вони вижили, а потім — підозрювати, що вони наділені таємною владою, і зрештою — звинувачувати в тому, що це вони розносять моровицю. Ви ж знаєте цю вічну історію. Не здивуюся, якщо на його родину спершу показували пальцями, потім — погрожували їм, ганьбили їх. Настільки, що їм довелося тікати з дому, щоб сусіди не розірвали їх на кавалки.

— Господи, — сказав Адамберґ, наступивши на кущувату траву піддеревом. — Ви маєте рацію.

— Це можливо.

— Так і є. Родинна сага про диво їхнього порятунку, цькування і відчуження. Сага про те, як вони втекли від чуми, і більше того, стали її володарями. Вони стали пишатися тим, чим їм дорікали.

— Так завжди буває. Скажіть комусь, що він дурень, а той відповість, що пишається цим. Звичайна захисна реакція, яким би не було звинувачення.

— Привид — це їхня відмінність, їхня влада над бичем Божим, про яку невтомно розповідалося.

— І не забувайте, Адамберґу, про самого сіяча: розбита родина, втрата батька або матері, відчуття покинутості, а отже неймовірна слабкість. Це можливе пояснення того, чому хлопчик так прикипів до родинної слави, єдиного джерела його сили. Без сумніву, це дідусь розповідав йому. Драми зазвичай передають через покоління.

— Так я точно не знайду його в реєстраційному бюро, — сказав Адамберґ, копаючи все ту саму кущувату траву. — Сотні тисяч людей уникли чуми.

— Мені шкода.

— Не треба, Ферезе. Ви мені дуже допомогли.

26

Коли Адамберґ піднімався бульваром Сан-Мішель, сонце знову визирнуло. Куртку комісар ніс у руках, щоб вона трохи висохла. Він не намагався сперечатися з думкою Фереза, бо знав, що лікар мав рацію. Таким чином сіяч знову опинявся поза зоною доступу, хоча Адамберґ уже майже впіймав його за руку. Лишався майдан Едґара Кіне, до якого він і прямував. На цьому майдані перебував правнук лахмітників із 1920 року, він завжди туди повертався. Він там перебував постійно або ж приходив туди, не зважаючи на небезпеку. Зрештою, чого йому боятися? Він почувався володарем, що і довів собі тієї миті, коли особливо цього потребував. І не налякати його двадцятьма вісьмома лягавими: він же спрямовував бич Божий і він сам міг зупинити його порухом руки. А двадцять вісім лягавих — то не більше, ніж пташине лайно.

Цим і пояснювалася пиха сіяча. Парижани слухалися його і ретельно зображували на дверях талісман. А двадцять вісім лягавих дозволяли кількості трупів збільшуватися. Четверо вже померло, а Адамберґ і гадки не мав, яким чином завадити наступному вбивству. Лишалося тільки стати на перехресті й розглядати, от тільки розглядати що — цього він не знав. І дати куртці і штанам трохи висохнути.

Він ступив на майдан тієї миті, коли пролунав гонг нормандця. Він уже вивчив систему, тому поспішив у ресторан, щоб попоїсти гарячого за столом із Декамбре, Лізбет, Ле Ґерном, меланхолійною Євою і людьми, яких він не знав. Ніби за наказом, відданим Декамбре, розмови велися про все, крім сіяча. Натомість за сусідніми столиками ляси тільки про це й точилися, і багато хто підтримував звинувачення, висунуте журналістом: лягаві їм брехали. Фотографії задушених — це фальшивка, за кого вони їх мають? За дурнів? «Так, — відповідав на те інший, — але якщо вони померли від чуми, то як так вийшло, що вони встигли роздягнутися і охайно скласти свої речі перед тим, як померли? Або залізли під вантажівку? До чого це все, скажи мені? Це схоже на чуму чи, може, все ж таки на вбивство?» «Справедливо», — подумав Адамберґ, озирнувшись, щоб роздивитися розумне й солідне обличчя дуже товстої жінки в блузці з квіточками. «Я не кажу, — відповідав їй нервовий співрозмовник, — що все так просто». «Це не так, — утрутився сухорлявий чоловік з високим голосом. — Це два в одному. Ці люди справді помирають від чуми, але невідомий хоче, щоб про це було відомо,