Мерщій тікай і довго не вертайся - Фред Варгас

class="p1">— Чоловік роками бив її, — пояснила вона, не встоявши перед спокусою. — Вона втекла, але він розшукує її, щоб убити. Уявляєте таке? Чому поліція спершу не вб'є її чоловіка? Ніхто не має знати імені Єви, це наказ радника, і горе тому, хто лізтиме не в свої справи. Сам він знає її ім'я, але йому можна, тому що він — радник.

Адамберґ дозволив розмові захопити себе і лише час від часу позирав крізь вікно на те, що відбувається на майдані. Ле Ґерн вішав свою урну на ніч на платан. Шквал телефонних дзвінків, що переслідував його з самого відділку, потихеньку спадав. Чим банальнішою була розмова, тим більше він міг розслабитися. Його вже нудило від напружених роздумів.

— Гаразд, — сказала Марі-Бель, зі щирим поглядом повернувшись до нього. — Це добре для Єви, бо відтоді вона терпіти не може чоловіків. Тут вона оживає. А з Дамасом вона побачила, що бувають чоловіки кращі за того негідника, який постійно її лупцював. І це добре, бо життя жінки без чоловіка не варте нічого. Лізбет у це не вірить, вона каже, що кохання — це лише казочки. Уявіть собі, вона навіть каже, що кохання — це повна дурня.

— Вона була повією? — запитав Адамберґ.

— Звісно, ні, — вражено відповіла Марі-Бель. — Чому ви кажете такі речі?

Адамберґ пошкодував про своє запитання. Простота Марі-Бель виявилася більшою, ніж він очікував, і так навіть краще.

— Це ваша робота, — засмучено сказала вона. — Вона спотворює вас.

— Боюся, що так і є.

— А ви, ви вірите в кохання? Я дозволяю собі поцікавитися думкою з боку, бо тут позиція Лізбет недоторканна.

Оскільки Адамберґ промовчав, Марі-Бель похитала головою.

— Ну звісно, — підсумувала вона. — З усім, що вам доводиться бачити. Але радник виступає за кохання, дурниця воно чи ні. Краще добре подуріти, аніж від нудьги заскніти. Це правда щодо Єви. Вона стала значно жвавішою, відколи вечорами допомагає Дамасу з касою. От тільки Дамас кохає Лізбет.

— Так, — підтвердив Адамберґ, і без жодної неприязні зауважив, що розмова ходить по колу. Чим більше вони кружлятимуть, тим менше йому доведеться говорити, тим більше він забуде про сіяча і сотні дверей, які цієї самої миті вкриваються четвірками.

— А Лізбет не кохає Дамаса. Тож Єва страждатиме, Дамас страждатиме, ну а щодо Лізбет — гадки не маю.

Марі-Бель поринула в роздуми про те, як би так улаштувати, щоб усім було добре.

— А ви, — запитав Адамберґ, — ви в когось закохані?

— Я, — сказала Марі-Бель, почервонівши, і постукала пальцем по листу, — зі своїми двома братами маю досить чоловіків, про яких треба турбуватися.

— Ви пишете братові?

— Молодшому. Він мешкає в Роморантені й любить отримувати листи. Я щотижня пишу йому і телефоную. Хотілося б, аби він приїхав у Париж, але Париж його лякає. Вони з Дамасом не надто метиковані. Молодший ще гірший. Я маю казати йому все, що потрібно робити, навіть у поведінці з жінками. А він же симпатичний білявий хлопчина. Однак ні, чекає, доки я йому підкажу, інакше й не ворухнеться. Тож виходить, що я маю турбуватися про них аж до їхніх весіль. І мені є чим зайнятися, особливо, якщо Дамас отак роками чекатиме на Лізбет. Ну хто потім має витирати йому сльози? Хоча радник каже, що я не конче маю це робити.

— Так і є.

— А він добре знається на людях. До нього цілий день хтось ходить — старий чесно заробляє на хліб. У нього розумні поради. Але ж не можу я просто покинути своїх братів.

— Але це не заважає любити когось іще.

— Та ні, заважає, — впевнено сказала Марі-Бель. — Та й працюючи в магазині, я не багато кого можу зустріти. А тут, на майдані, мені ніхто не подобається. Радник каже мені піти пошукати трохи далі.

Годинник у ресторані пробив сьому тридцять, і Марі-Бель підскочила. Вона швидко склала листа, приклеїла марку на конверт і кинула його в торбинку.

— Вибачте, комісаре, але я маю бігти. Дамас чекає на мене.

Вона побігла, і Бертен прийшов забрати склянки.

— Балакуча, — ніби вибачаючись за Марі-Бель, сказав нормандець. — Не потрібно вірити всьому, Що вона каже про Лізбет. Марі-Бель ревнує і боїться, що та вкраде у неї брата. Це й зрозуміло. От тільки Лізбет вища за це все, просто не всі це розуміють. Вечеряти?

— Ні, — відповів Адамберґ, підводячись. — У мене справи.

— Скажіть, комісаре, — запитав Бертен, супроводжуючи його до дверей. — Треба чи не треба малювати цю четвірку?

— А ви хіба не син громовержця? — запитав Адамберґ, обернувшись. — Чи це все байки, які я чув тут на майдані?

— Так і є, — відповів Бертен, піднімаючи підборіддя. — Через Тутенів, по материнській лінії.

— От і не малюйте ці четвірки, Бертене, якщо не хочете, щоб ваш славний предок надавав вам запотиличників.

Бертен зачинив двері і, не опускаючи підборіддя, прийняв серйозне рішення. Доки він живий, жодних четвірок не буде на дверях «Вікінга».

За півгодини Лізбет зібрала мешканців на вечерю. Декамбре попросив тиші, постукавши ножем об келих. Сам він уважав цей жест трохи вульгарним, але іноді необхідним. Кастійон дуже добре розумів цей заклик до порядку і миттєво зреагував.

— Я не маю звички диктувати правила поведінки своїм гостям, — Декамбре надавав перевагу цьому терміну, а не конкретнішому — «орендарі», — які повноправні королі у своїх кімнатах, — почав він. — Утім, у зв'язку з досить особливими обставинами, в яких ми всі опинилися, я прошу всіх не піддаватися загальній інтоксикації і утриматися від малювання різних там талісманів на дверях. Подібний символ зганьбить цей дім. Утім, якщо хтось із вас забажає намалювати таку четвірку, я, поважаючи індивідуальну свободу, не матиму нічого проти. Але буду вдячним тій людині, якщо на час божевілля, доки не буде знайдено сіяча чуми, вона переїде в інше місце. Дуже сподіваюся, що нікого з вас не зацікавила така перспектива.

Він обвів поглядом усіх присутніх за мовчазним столом. Декамбре відмітив про себе, що Єва завагалася, на обличчі Кастійона грала посмішка фанфарона, хоча сам він був не надто спокійним, Жосу було начхати, а Лізбет шаленіла від однієї думки про те, що хтось причепить четвірку в її володіннях.

— Гаразд, —