Мерщій тікай і довго не вертайся - Фред Варгас

тому витягує їх з будинків і роздягає, аби всі все бачили і люди були на сторожі. Ні, це не шахрай. Він намагається допомогти». «Он як, — знову взяла слово жінка, — то чому ж він не діє якось чіткіше? Типи, які переховуються, ніколи не викликали в мене довіру». «Він ховається, бо не хоче показувати своє обличчя, — заперечив високий голос, розробляючи свою теорію в процесі розмови. — Це тип з лабораторії, і він знає, що вони випустили чуму, розбивши скляну пробірку. А вголос він сказати не може, бо в лабораторії наказали мовчати через можливі хвилювання. Влада не любить населення, яке не поводиться спокійно. Отже, мовчанка. А цей хлоп намагається пояснити все людям, але так, щоб про нього не дізналися». «Навіщо? — запитала жінка. — Він боїться втратити роботу? Якщо він не хоче висовуватися через те, то дозволь тобі сказати, Андре, що твій захисник — плюгавець».

Коли принесли каву, Адамберґ відійшов, щоб відповісти на дзвінок лейтенанта Мордана. Тепер нараховувалося близько десяти тисяч розмальованих будинків. Ні, жодної нової жертви, щодо цього можна трішки заспокоїтися. А от щодо іншого — справжнісінький паводок. Чи можна більше не відповідати на дзвінки панікерів? Бо ж їх усього шестеро у відділку сьогодні. «Звісно», — відповідав Адамберґ. «Гаразд, — сказав Мордан, — тим краще». Принаймні його хоча б втішало, що поліція Марселя також долучилася до справи. Масена просив, щоб Адамберґ йому зателефонував.

Щоб зателефонувати Масені, Адамберґ закрився в туалеті й сів на опущену кришку унітаза.

— Почалося, колего, — сказав Масена. — Коли по радіо повідомили про вашого божевільного і посипалися коментарі журналістів, стало зрозуміло, що ми тепер не знудимося.

— Це не мій божевільний, Масено, — сухим тоном відповів Адамберґ. — Він і ваш також. Пропоную поділитися.

Масена хвильку помовчав, оцінюючи колегу.

— Згода, ділимося, — визнав той. — Наш псих зачепив нас за живе, бо тут чума хоч і стара рана, але її дуже легко подразнити. Щороку в червні архієпископ відправляє месу, щоб відвернути епідемію. Ще у нас тут є пам'ятники і вулиці на честь лицаря Розе або єпископа Бельзенса. Марсельці не поховали ці імена в глибинах своєї пам'яті, не забули їх.

— А хто ці типи? — спокійно поцікавився Адамберґ.

Масена був холериком, ще й вочевидь недолюблював парижан. Оскільки Адамберґ не був парижанином, йому на це було начхати. Насправді, йому було б на це начхати, навіть якби він і був парижанином. Адамберґу було байдуже, бути тут чи там. Але Масена лише видавався таким бойовим, бо вже за п'ятнадцять хвилин увесь його запал остигав.

— Ці типи, колего, день і ніч гарували, щоб допомогти людям під час великої моровиці 1720 року, коли начальники, знать, лікарі й духівництво тільки п'ятами накивали. Це герої, ось так.

— Масено, боятися смерті — це нормально. Вас там не було.

— Зрештою ми тут не для того, щоб переписувати історію. Я лише пояснюю вам, що тут, у Марселі, лихо з «Гран-Сан-Антуана» оживає зі швидкістю світла.

— Тільки не кажіть, що всі мешканці Марселя знають, хто такі ці Розе і Бельзен.

— Бельзенс, колего.

— Бельзенс.

— Ні, — визнав Масена. — Не всі їх знають. Але історію про чуму, про знищене місто та провансальську стіну[29] знають усі. Чума глибоко засіла в головах.

— Та тут, виявляється, також, Масено. На сьогодні у нас розмалювали десять тисяч будинків. Залишається тільки сподіватися, що закінчиться фарба.

— А тут за один ранок я нарахував близько двох сотень лише в районі Старого Порту. А підрахуйте в масштабах міста. Але, чорт забирай, колего, вони всі подуріли чи що?

— Вони це роблять, щоб захиститися, Масено. Якщо ви порахуєте людей, у яких є мідний браслет, кроляча лапка, медальйон святого Христофора та вода Лурда[30], тих, які стукають по дереву, не кажучи вже про тих, хто носить хрести, то легко нарахуєте сорок мільйонів.

Масена зітхнув.

— Доки це роблять вони самі, нічого страшного, — сказав Адамберґ. — Чи вдається вам якимось чином відрізнити автентичні четвірки? Четвірки, намальовані самим сіячем?

— Це складно, колего. Люди ж намагаються копіювати. Багато хто лінується розширювати основу, інші малюють лише одну рисочку на кінці замість двох. Але в половині випадків вони старанні. Їхні малюнки страшенно схожі на оригінали. І як ви хочете, щоб я їх відрізняв?

— Вам не повідомляли про конверта?

— Ні.

— Чи трапляються багатоповерхівки, де розмальовано всі двері, крім одних?

— Так, колего. От тільки лишаються ще люди, які зберегли здатність мислити тверезо і які відмовляються малювати на дверях усілякі дурниці. А є ще такі, які соромляться. Вони малюють дрібнесеньку четвірку внизу дверей. Таким чином вони наче і малюють, і водночас не малюють, як вам до вподоби. Не можу ж я всі двері з лупою оглядати. А ви самі робите таке?

— У нас тут цунамі, Масено, головне заняття на вихідних. Ми це більше не контролюємо.

— Нічого?

— Практично нічого. Зі ста п'яти мільйонів квадратних метрів міста мені підвладні не більше ста. І саме на цих ста метрах я сподіваюся побачити сіяча, який, можливо, вештається районом Старого Порту в цю саму мить.

— Можете надати його прикмети? Хоча б приблизно?

— Ні. Його ніхто не бачив. Я навіть не певен, що це чоловік.

— То що ж ви вистежуєте на маленькій підконтрольній вам території, колего? Ектоплазму?

— Враження. Я зателефоную вам увечері, Масено. Тримайтеся.

Хтось уже довгий час смикав ручку дверей туалету, тож Адамберґ спокійно вийшов з кабіни і пройшов повз типа, якому дуже кортіло висцяти чотири кухлі пива.

Комісар попросив у Бертена дозволу повісити куртку сушитися на один зі стільців, доки він сам піде огляне майдан. Відколи Адамберґ відновив підупаду сміливість нормандця, можливо, врятувавши його від насмішок і втрати божественного авторитету серед клієнтів, Бертен вважав себе пожиттєвим боржником комісара. Бармен разів з десять дозволив йому лишити свою куртку і пообіцяв, що стежитиме за нею, як матір за дитиною. Також він наполіг, щоб Адамберґ одягнув зеленого плаща, що захистить його від вітру і зливи, які Жос передбачив під час опівденного випуску. Адамберґ так і зробив, щоб не ображати гордого нащадка Тора.

Усе пообіддя він провів на перехресті, перериваючи свої прогулянки лише кількома філіжанками кави у «Вікінгу» і кількома телефонними дзвінками. Цього вечора кількість розмальованих багатоповерхівок у