Гордість і упередження і зомбі - Сет Грем-Сміт
— Лідія не заспокоїться, доки не виставить себе на посміховисько, а це найкраща нагода все провернути зі щонайменшими збитками й клопотами для родини.
— Якби ви знали, — сказала Елізабет, — чим загрожує родині увага до необачних і негідних вчинків Лідії — і що ця родина через них вже втратила, — то, напевно, ви були б іншої думки.
— Вже втратила? — перепитав містер Беннет. — Невже вона відстрашила когось із твоїх любчиків? Бідолашна Ліззі! Та не переймайся. Чистоплюї, що не терплять і дрібки нісенітниць, не варті твоїх сліз. Назви-но мені імена тих жалюгідних гультяїв, яких відштовхнула нерозважність Лідії.
— Ви помиляєтеся, мені ображатися нема за що. Мені йдеться про загальні, а не конкретні збитки. Розхристана й нестримна натура Лідії, безперечно, позначилася на становищі й респектабельності нашої родини. Пробачте, що говорю так відверто. Якщо ви, любий таточку, не покладете край її диким вибрикам і не нагадаєте їй, що ми кров’ю присягали за всяку ціну захищати королівство, то незабаром її вже ніщо не наверне на правильний шлях. Її звички вкоріняться, і в шістнадцять вона стане найлегковажнішою крутихвісткою з усіх, що будь-коли виставляли свою сім’ю на посміх. Вона заплямує ім’я нашого шановного учителя. Те саме стосується й Кітті, яка дослухається до кожнісінького її слова. Любий таточку, невже ви думаєте, що марнославні, неосвічені, ліниві й неслухняні дівчата не викликають зневаги та посміху оточення і не кидають тіні на репутацію сестер?
Містер Беннет зрозумів, що вона говорить від щирого серця, й ніжно стиснув її долоню:
— Не турбуйся, серденько. Всі, хто знає тебе та Джейн, цінують вас і поважають. На вас ніяк не позначиться те, що у вас є двійко-трійко не надто розумних сестер. Ми тут, у Лонґборні, не матимемо й хвилі спокою, якщо Лідія не поїде у Брайтон — то й хай собі їде. Полковник Форстер — чоловік розважний і не дасть статися біді. На щастя, вона занадто бідна, щоб стати для когось ласим шматочком. У Брайтоні вона навіть як крутихвістка буде менш цікава, аніж тут. Офіцери знайдуть собі краще товариство. Тож сподіваймося, що ця мандрівка покаже Лідії її справдешнє становище. Хай там як, гірше вже не буде — хіба що вона скоїть щось, за що її довелося б стратити.
Елізабет мусила змиритися з такою відповіддю, хоча її думка й не змінилася. І на цьому, розчарована й засмучена, вона вийшла від батька.
Якби Лідія і місіс Беннет довідалися про цю розмову, то їхньому обуренню не було б кінця-краю. Для Лідії поїздка до Брайтона була втіленням земного щастя. Перед вічком її уяви на веселих вулицях пляжного міста юрмилися офіцери. Вона уявляла, як за нею упадатимуть десятки ще не знайомих чоловіків. Уявляла, як сидітиме під парасолькою й заграватиме одразу з шістьма офіцерами, які благатимуть її показати, як вона володіє бойовими мистецтвами.
Що б вона подумала, якби довідалася, що сестра намагалася позбавити її такої втіхи? Лише мати зрозуміла б Лідію — бо вона, напевно, відчула б те саме. Коли Лідію запросили до Брайтона, це трохи розігнало гнітючі думки про те, що жодна з п’яти її доньок так і не знайшла собі чоловіка.
Проте вони й не здогадувалися, що сталося, і далі святкували без упину, аж доки не настав час Лідії вирушати.
Останнього дня свого перебування в Меритоні містер Вікгем та інші офіцери вечеряли в Лонґборні. Елізабет було байдуже, чи доброзичливо вони попрощаються, тож, коли Вікгем спитав, як минула її подорож до Гансфорда, вона відповіла, що полковник Фіцвільям і містер Дарсі провели три тижні у Розінґзі. І навіть спитала, чи знайомий Вікгем із полковником.
Це питання заскочило його зненацька, але вже за мить усмішка повернулася на його вуста, й він відповів, що раніше часто з тим бачився. Вікгем сказав, що полковник видається йому справжнім джентльменом, спитав, чи сподобався він Елізабет. З теплотою в голосі вона відповіла ствердно. Тоді він, удаючи байдужого, спитав:
— І скільки він, кажете, пробув у Розінґзі?
— Майже три тижні.
— І ви часто з ним бачилися?
— Так, майже щодня.
— Він геть не схожий на свого кузена.
— О, так, проте й містер Дарсі лишає по собі краще враження після ближчого знайомства.
— Та невже? — вигукнув містер Вікгем із виразом обличчя, що не оминув її уваги. — Дозвольте спитати...
Проте він затнувся і продовжив уже веселіше:
— Невже він став більш чемним? Я навіть не сподіваюся, — додав він трохи стишеним і значно серйознішим голосом, — що його вдача покращилася.
— О ні, — відказала Елізабет, — вдача в нього не змінилася.
Вікгем дивився на неї і не розумів, радіти йому чи ліпше не вірити цим словам. Щось у виразі її обличчя пробудило в ньому тривогу, в той час як вона додала:
— Коли я сказала, що містер Дарсі лишає по собі краще враження після ближчого знайомства, мені йшлося не про те, що він стає доброзичливіший чи починає краще поводитися. Я ось про що: ті, хто ближче його знає, краще розуміють причини його вчинків. Особливо в тому, що стосується стайничих.
Вікгем зашарівся і збентежено роззирнувся; помовчавши якусь мить, він нарешті здолав сором і знову повернувся до неї. Та сповненим м’якості голосом проказав:
— Ви добре знаєте моє ставлення до містера Дарсі та, звісно, розумієте, який я радий, що йому стало мудрості бодай про людське око чинити правильно. Тільки, боюся, він такий обачний лише тоді, коли приїздить до тітки, чию добру думку шанує. Він завжди її побоювався — та й, я певен, він украй зацікавлений у союзі з міс де Бурґ.
Елізабет не стримала посмішки, але відповіла тільки легким кивком голови. Вона розуміла, що Вікгем намагається втягнути її в розмову про давні кривди, проте була не в гуморі, щоб з ним панькатися. До кінця вечора він вдавав звичні веселощі, але Елізабет вже не докучав. Вони попрощалися ввічливо, хоча, схоже, обоє хотіли, щоб та зустріч стала останньою.
Коли гості
