Гордість і упередження і зомбі - Сет Грем-Сміт

Ґардінери провели в Лонґборні лише одну ніч, а вже наступного ранку вирушили з Елізабет назустріч новим приємним пригодам. Вони були певні, що матимуть бодай втіху від доброго товариства, адже їм не бракувало здоров’я і терпіння, які помагали зносити невигоди, життєрадісності, що посилювала задоволення, й доброзичливості та кмітливості, потрібних, щоб розважити одне одного, коли світ підкине прикру несподіванку.

Цей твір не ставить собі за мету описати Дербішир чи інші славетні місця, через які пролягав їхній шлях, — хто ж бо не знає Оксфорда, Бленема, Ворвіка, Кенілворта тощо? Не прагнемо ми й описати десяток зустрічей із зомбі, адже Елізабет з ними розправлялася, і бровою не повівши. Нині нас цікавить лише маленький клаптик Дербіширу. Оглянувши головні окраси тих околиць, наші мандрівники рушили до містечка під назвою Лембтон, де раніше жила місіс Ґардінер — вона довідалася, що хтось із її знайомих досі не полишив тих країв. Тітонька сказала Елізабет, що за якісь п’ять миль від Лембтона лежить Пемберлі. Їхній шлях не пролягав повз маєток — але вони опинилися б там, якби відхилилися від маршруту на дві-три милі. Коли вони звечора обговорювали плани на наступний день, місіс Ґардінер висловила прагнення знову оглянути той маєток. Містер Ґардінер радо пристав на цю пропозицію, й вони повернулися до Елізабет в надії, що й вона схвалить такі наміри.

— Моя мила, чи ж тобі не кортить на власні очі побачити місце, про яке ти стільки чула? — спитала в неї тітонька. — Із ним-бо пов’язано стільки твоїх знайомих. А знаєш, Вікгем провів там роки юності.

Елізабет збентежилася. Їй до Пемберлі не було діла, вона мусила наполягти, що не хоче його бачити. Довелося сказати, що великі маєтки їй приїлися і вона вже досхочу надивилася на гарні килими й атласні гардини.

Але тітку це не переконало, і вона взялася докоряти Елізабет за обмеженість:

— Якби ж то був просто багатий, добре умебльований дім, то й мене б туди не вабило. Але ж там і сади прегарні. Біля маєтку розкинувся чи не най-мальовничіший ліс у цій країні.

Елізабет не стала сперечатися, але й заспокоїтися не могла. Там вона могла зустріти містера Дарсі, і це сповнювало її душу острахом.

Перед тим, як вкладатися спати, вона вирішила розпитати покоївку про Пемберлі: чи то справді гарний маєток? А як звати його власників? І — не без тривоги — чи родина проводить там літо? Вона зраділа, почувши «ні» у відповідь на останнє запитання: за словами покоївки, містер Дарсі відбув до міста на зустріч Ліги джентльменів для заохочення боротьби проти щонай-мерзеннішого ворога. Коли тривога розвіялася, дівчина нарешті піймала себе на думці, що і їй цікаво поглянути на той дім. Тож уранці, коли вони повернулися до цієї розмови, Елізабет нарешті з належною байдужістю сказала, що й вона нічого не має проти такого задуму. Отже, вони вирушили до Пемберлі.

Розділ 43

ЕЛІЗАБЕТ ІЗ ТРИВОГОЮ очікувала появи на обрії лісів Пемберлі.

Коли вони звернули на під’їзну алею біля сторожки, дівчину охопив неспокій.

Парк був розлогий, багатий на розмаїті краєвиди. Вони в’їхали через нижню браму й довгий час милувалися прегарними лісами, що тяглися вдалечінь, та водночас дослухалися, чи не долинуть до них стогони чи тріск галузок: ходили чутки, що околицями блукає велика зграя нечестивих, які щойно вибралися з могил.

Елізабет була надто збентежена, щоб захистити родину, проте вона із захватом відзначала кожну мальовничу місцину і краєвид. Вони піднімалися десь півмилі, аж доки не сягнули вершини доволі крутого пагорба. Там ліс уривався, і погляд притягував маєток Пемберлі, що стояв на іншому краю улоговини, до якої стрімко звертала дорога. Це був ошатний кам’яний дім, зведений за взірцями величних палаців Кіото. За ним тяглися порослі лісами пагорби, а повновода річка утворювала природний рів від нечестивих, не додаючи краєвиду штучності. На її берегах не було жодних рукотворних будівель. Елізабет не могла надивитися на той краєвид: ще ніколи вона не бачила такого мальовничого місця, де природну красу Сходу не спотворив би англійський смак. Усі її супутники так захоплювалися парком, що Елізабет нарешті зрозуміла: можливо, не така вже й страшна доля — бути володаркою Пемберлі!

Вони спустилися з пагорба, проїхали поміж кам’яних драконів, що стояли обабіч мосту, й зупинилися біля міцних нефритових дверей. Вже перед самісіньким будинком, поки всі роздивлялися його зблизька, до Елізабет повернулася тривога: а що, як вони зустрінуть господаря? А раптом покоївка помилялася? Коли вони спитали, чи можна оглянути маєток, їх пустили до великої зали, й, доки вони чекали на управительку, Елізабет чудувалася, що туди потрапила.

Нарешті підійшла управителька — респектабельна англійка в кімоно, що шаркала перебинтованими ногами. Вона провела їх до їдальні. Це була велика, гармонійна кімната, ошатно обставлена меблями й витворами мистецтва з Японії, яку так любив містер Дарсі. Оглянувши кімнату, Елізабет підійшла до вікна, щоб помилуватися краєвидом. Порослий хащами пагорб, з якого вони щойно спустилися, віддалік здавався ще стрімкішим — картина заворожувала. Усі вигини землі були мальовничі, й дівчина з усмішкою обводила поглядом цей пейзаж — річечку, порослі деревами береги, звивисту улоговину, яка тяглася вдалечінь, скільки сягало око. Вони переходили з кімнати в кімнату, і краєвид поволі змінювався, проте кожне вікно пропонувало мальовничу панораму. Кімнати були просторі й ошатні, а меблі свідчили, що їхній власник залюблений у Схід. Елізабет відзначила, що в нього добрий смак: умеблювання не справляло враження вульгарного чи надміру витонченого — тут було менше позірного блиску й більше справжньої вишуканості, аніж у Розінґзі.

«Я могла б уже бути тут господинею, — подумала вона. — Могла бути добре знайома з цими кімнатами! Я милуюся ними, як чужинка, а вони могли б стати моїми — це я запросила б сюди дядька й тітку. Але ні, не судилося. Дядько й тітка були б навіки для мене втрачені, і ніхто б мені не дозволив їх запросити».

Їй пощастило, що це заперечення спало їй на думку. Інакше її огорнуло б почуття, аж надміру схоже на жаль.

Їй дуже хотілося спитати, чи справді власник маєтку не вдома, проте не стало сміливості. Врешті це запитання поставив її дядько — вона збентежено відвернулася, а місіс Рейнолдз відповіла, що його нема, «але ми сподіваємося побачити його завтра, і то з великим товариством». Як