Завоюй мене - Стефанія Лін
Деякий час сиджу нерухомо, а потім йду до Насті. Я не знаю, де тримає охорона Пашу. Не знаю, що наразі відбувається між Данте та кнуром. Але знаю хто потребує моєї допомоги. Настя лежить на ліжку. Очі стелю дірявлять. Вона так і не переодягнулася. Руки складені на грудях, тканину форми тримають. Ноги схрещені. Заходжу тихо, думала, спить ще.
— Насть… — тихо гукаю.
Подруга скошує погляд на мене. Через силу всміхається.
— Ти ніби билася з кимось, — вичавлює з себе. — Щоки червоні. Губи он, скусала.
Зітхаю. Сідаю поруч з нею. Хмикаю гірко. Можливо я не билася фізично, проте морально Данте мене випатрав. Розчарування, що Демиденко безкарним залишиться в душі бридким черв'яком порпається.
— Ходімо, ти вмиєшся, переодягнешся, — пропоную натомість.
— Я не можу.
— Насть.
— Не можу, — ледве чутно шепоче.
— Він?... — не можу продовжити питання.
— Не встиг, — ще тихіше каже. — Втекла. Але його руки досі на тілі відчуваються.
— Невже не хочеш змити дотики?
— Я не можу. Встати не можу. Нічого не можу. — відчайдушно.
Лягаю поруч з нею. Обіймаю. Душа на шматки рветься, бо їй болить. Тому я ділюся. Розповідаю про сварку братів, про те як пішла сама додому, на мене напали, спіймали, а я досі не знаю чи було щось. Розповідаю, що у дитинстві пережила подібне через батька, а тепер знову. Спершу подруга мовчить. Потім чую схлипи. Вона сідає, мене на себе тягне й питає:
— Чому ти мовчала? Чому сама проживала? Сабі, ти… як? Як ти пережила?
Прикушую губи. Сльози котяться в обох по щоках.
— Я не пережила.
— Боже… — затуляє рота рукою.
Ми обіймаємося. Плаче вона, плачу я. Біль, один на двох, тріпоче в серцях. Але з кожною виплаканою сльозинкою стає легше дихати. Я вперше поділилася жахом і…біль став на крапельку меншим. Виявляється, іноді можна поділитися. Виявляється, страшніше мовчати, бо тоді тебе рве зсередини. Я так довго боялася розповісти правду, і вона гризла зсередини. Я боялася осуду, докорів, поглядів, що навіть кращій подрузі не наважувалася розповісти. А сказавши усе, розумію — варто було давно поділитися з нею…
— Мені так шкода. Я не пережила і частини того, що ти. — Настя відсторонюється, в очі дивиться. — Ти мала розповісти. Мала дідусю сказати. Його б посадили. Ти ж дитиною була.
— Припини, — шепочу. — Що я мала зробити?
— Що? Друг твого батька зґвалтував тебе!
— Він сказав, якщо я розповім, то прийде знову. — тремчу. Настя за плечі тримає, гладить, плаче зі мною, тремтить в унісон.
— Боже, — дівчина притуляється чолом. — Сабрінко… Я…
— Насть, я не розповіла про це, щоб знецінити твій біль. Я розповіла, щоб показати, що впоратися можна з усім.
Вона знову мене обіймає. Шепоче в плече:
— Я дуже розлючена. Дуже.
— Не варто. Минулого не виправити. Потрібно вчитися з ним співіснувати. Просто…
— Ні! — вона сплигує з ліжка. На мене дивиться. — Ні. Ти була дитиною, але тепер ми дорослі! Злочин не припиняє бути злочином через роки!
— Нічого вже не довести, — м'яко усміхаюся, щоб вона заспокоїлася. — А з твоїм випадком можна розібратися.
— А з нападом на тебе? Ти нікуди не звернулася! Ти навіть не знаєш чи було щось? Потрібно було до лікаря йти! Потім до поліції!
Опускаю голову. Так, потрібно, щоб дізнатися... Навіть Марк запитав про це. Але який сенс? Ті хлопці були туристами. Вони вже поїхали швидше за все. Де їх шукати? Я ж лише одного в обличчя знаю. Й то, не впевнена чи змогла б чітко сказати, що то саме він, якби побачила при світлі дня. Та і, хіба я не знаю як гроші керують світом? Вони б заплатили потрібним людям і у висновку я б зосталася винною, не вони!
Двері до кімнати відкриваються. Заходить Яна та Паша. Ми напружено оглядаємо їх обох.
— Ходімо, — Яна звертається до Насті.
Напружено оглядаю помічницю Марка. Паша виглядає досить нормально, враховуючи обставини. Витираю непомітно сльози. Минуле залишається у минулому. Ці слова стали мантрою. Завдяки їм вдається триматися.
— Куди? — питаю, бо подруга не рухається, але й нічого не запитує.
Яна кидає на мене швидкий погляд. Дещо роздратований, очима кажучи “не лізь”. Проте, я не можу ігнорувати все. Зараз Данте зробить все як тоді, коли мій батько напав у крамниці — розбереться сам. А Демиденко має нести відповідальність!
— Пішли зі мною, — подруга за руку бере.
Погоджуюся. Всі разом ми крокуємо до кабінету Данте. Яна крокує першою, ми з Настею позаду, а наші спини прикриває Пташеня. Коли йдемо коридором, помічаю у темряві блиск проблискових маячків поліції. Крихта надії спалахує у серці.
Кабінет Данте за кілька годин не змінився, все таке ж, окрім того, що самого кнура немає. Зате за столом сидять полісмени. Данте стоїть біля вікна. Варто нам увійти одразу обертається й сухо наказує залишитися лише Насті. Паша, — мабуть, з ним провели попередньо розмову, бо інакше пояснити мовчання не здатна, — виходить з Яною. Я залишаюся. Стою у дверях з Настею. Подруга тихо просить:
— Можна Сабі зі мною?...
Якщо Марк дратується, то не показує. Просто киває й помахом руки запрошує присісти поруч з поліцейськими. Вони одразу беруться до справи. Ставлять Насті питання, вона все детально розповідає. Їй дають аркуш паперу, кажуть як правильно написати заяву на пана Демиденко. Я мовчу, проте у душі радію. Сподіваюся цей покидьок отримає за власні вчинки!
Спершу пропускаю повз вуха деякі розмови подруги та полісменів. Подумки блукаю десь дуже далеко. А потім приходить усвідомлення, коли питання Насті пронизує душу наскрізь:
— Скажіть, зґвалтування ж не мають терміну давності? Якщо щось сталося років так дев'ять назад, плюс мінус, то за це все одно покарають?
Полісмени, якщо й дивуються, то не показують. Зате я одразу дивлюся в очі подрузі з німим питанням “навіщо”? Потім відчуваю на собі погляд. Його складно ігнорувати. Він в душі вічно порпається, немов має право. Стискаюся уся. Намагаюся удати, що мене питання не стосується. Це просто питання, її, не моє… Але варто відірвати від Насті погляд й глянути на Данте, я розумію — він зв'язує власні питання про мої темні таємниці, ситуацію з Настею, і мене. Швидше, ніж хотілося б. Данте не дурень, абсолютно, йому й запитувати не потрібно, щоб скласти один плюс один.