Завоюй мене - Стефанія Лін

Не знаю чому, але пальці Марка миттєво зникають з мого тіла. Коли розплющую очі між нами кілька кроків. Він дивиться. Тиха лють більше не пробивається крізь погляд сирени, тепер він шукає відповідь. Щоправда, я не розумію на яке питання. Неочікувано, Данте каже:

— Розповідай. 

Спершу розгублююся. А потім набираю повні легені кисню й швидко випалюю усе, що сталося протягом останніх годин. 

— Зараз Настя заснула. Я пішла за вами, тому що знала, що цей чоловік буде спростовувати усе. 

Питання Марка вибиває землю з-під ніг.

— Після того, як ночувала у мене, ти перевірялася у лікаря? 

— Я?... Ні. 

— Але ти вважаєш, що тебе зґвалтували? Тепер сталося подібне з подругою, тому вважаєш себе рятівницею, тому що розумієш як це. 

Мені нічого відповісти. Марк бачить і знає більше ніж я хотіла б. Який сенс щось казати? Тому я мовчу. Зате він ні. 

— Я розберусь. — викарбовує. 

Не рухається. Ніхто з нас. Чоловік оглядає важким поглядом. Копається у моїй душі, почуттях, шукаючи щось, за що міг би зачепитися. Шукаючи страх. Впевнена, знаходить його. Тому відступив. А може…не зрозумів?  Врешті, Данте любить, коли його бояться. Він так звик працювати, жити, просто існувати. Я ж бачила як виконуються його накази. Бачила, що ніхто не суперечить. Ніхто, крім мене та Маріана. Та він брат, а я ніхто. Лише дівчисько з крамниці зі старими книгами. 

— Він має бути покараним, — мій голос тремтить. — Якщо ви розберетеся на користь Демиденко я звернуся до поліції. Бо ви не маєте права розбиратися з усім як вам зручно!

Данте вигинає брови. В очах проковзує подив, мимохідь, та все ж… 

— Дурне дівчисько. Гадаєш, можеш поводитися зі мною так? Гадаєш, це тебе врятує? 

Відстань між нами зникає за секунди. Марк тут, притуляється до мене усім тілом. Його пальці майже інтимно ковзають на мою шию. Його міць втискає мене у стіну.  Я повністю у владі його сили. Підкорена, бо не маю змоги рухатися. Данте достатньо лише цього, щоб показати різницю між нами. 

В очі його дивлюся. Потопаю в них, на жаль, відчуваючи дивний присмак гострої насолоди. Він ніби годує емоціями, тими самими, котрі бунтом крові торкаються, але несуть водночас шалений драйв. Кайф змішаний зі страхом. Адреналін пульсує у кожній клітинці. Адреналін пронизує наскрізь. Я підмічаю наскільки довгі вії у чоловіка. Красиві, вигнуті, немов їх створював художник. Гублюся в погляді сирени. Розчиняюся у ньому. А він поглинає. Бере своє. Бере, як сам того бажає. Та знаю — стримується все одно. Це не всі емоції Данте. Не вся його ненависть. Бо вона просто обпікає шкіру, не душу.  Інтуїтивно розумію, щоб відчути всю силу його почуттів потрібно бути кимось більшим, ніж просто я. 

— Я просто не хочу, щоб моя подруга страждала. 

Марк всміхається. Губи майже торкаються моїх. Він топить мене чудово знаючи це. Йому не шкода. Мабуть, сутність у Данте така — нищити, спопеляти, топити душі людей. 

— Тому обираєш страждання для себе? — питання тихим голосом тіло пронизує. — Кидаєшся на мене в спробі врятувати її? Зламати тебе не проблема, Сабріно, ти це знаєш. 

Пальці чоловіка ковзають до ключиць. Відчутно, додаючи тремтіння тілу. Я повністю у його владі. Підкорена, вже зламана ним. Голодна. Господи, і справді голодна на любов, адже не хочу, щоб він зупинявся. 

— То зламай! — з викликом кажу. 

Данте відступає. Швидко, ніби стояти поруч бридко стає. Мене струшує. Тепер стіна не пастка, тепер вона опорою стає. Облизую сухі губи, вони горять від бажання відчути дотик інших, цих, що зараз міцно стиснуті. 

— Зламаю. — лунає, як присяга. — Залишайся тут. — наказ.

Він йде. Замикає за собою двері, на щастя не на ключ. Я ж сповзаю по стіні на підлогу.