Завоюй мене - Стефанія Лін

На п'ятий день перебування вдома я вже відверто хочу на роботу. Тим паче час нового звіту все ближче. Тому, довго не вагаючись, збираюся у крамницю. Приходжу по обіді. Марина здивована, проте ніяк не коментує. Ми взагалі мало говоримо. Швидше, кожна виконує свою роботу, і все. Одразу помічаю купу книг складених у кутку приміщення. Дивлюся на неї з мовчазним запитанням. 

— Тобі приносили, я сказала класти туди. Номери лишили. Баба Марія була, знайшла десь у скрині прабабки… — стенає плечима дівчина. 

— Дякую, — киваю й приймаюся розбирати свіжі книги. 

Так минає день до вечора. Клієнтів повно, здебільшого незнайомці. Протягом дня може кілька осіб з місцевих, й то, школярів, котрі йдуть з уроків. Замикаю крамницю я. Марина, втішившись, що може піти не останньою, зникає майже миттєво. Я ж залишаюся, щоб завершити сортування книг й написати звіт Марку. Паралельно переписуюся з Маріаном. Він просить не затримуватися на довго й подзвонити Павлу або Олегу, щоб мене провели. Ніби знає, що сталося минулого разу.

Відверто кажучи, мені й самій страшно йти додому без супроводу, але просити водія Марка це вже нахабність, тож дзвоню другу. Щоправда, він не відповідає. Настя теж. Минулого разу вона була зайнята роботою, був якийсь бенкет, тож вирішую, що вони удвох знову в роботі. Доведеться йти самій. 

Перевіряю тричі чи все вимкнула. Кидаю погляд у куток, шукаючи там камеру, але вона висить десь так, що її не видно. А Маріан так і не сказав, де саме її встановили. Виходжу на двір. Закутавшись у шарф щільніше провертаю ключ у замку. Холодний вітер пронизує наскрізь. Тіло струшує. Цього не видно, та всередині усе напружене. Я боюся. Боюся йти сама. Раніше такого не було, але раніше наше місто не було заповнене туристами, котрі можуть вчинити що завгодно,  а потім безкарними поїхати геть, залишивши місцевих розбитими. 

Варто відійти від крамниці на три кроки помічаю машину. Чорна, з тонованим склом, та увімкненими фарами. Світло направлене на мене. Відчуття сюрреалізму пронизує наскрізь, гірше за осінній вітер. Інтуїція кричить — щось не так. Завмираю. Роблю крок, машина починає газувати. Стоїть на місці, проте водій явно тисне педаль газу видаючи звук гарчання на всю вулицю. До мого нещастя — порожньою, — вже пізно. 

Я ще роблю крок. Автомобіль на кілька сантиметрів просувається вперед, до мене ближче. Зриваюся з місця й біжу. Цього разу не звертаю нікуди, про всяк випадок. Мчу центральною дорогою, по ідеальному асфальту, який з'явився тут завдяки Данте. Машина слідом. Їде навмисно повільно, щоб залякати. Розумію повністю її мотиви. От тільки не знаю хто за кермом. Може ті, хто минулого разу залишили лежати на вулиці Вдовиць? А може той, хто через мене шрам тепер має? Або ще хтось? 

Паніка сильнішає. Жене у спину разом з вітром. Шепочу під ніс “швидше”. Наче мантру повторюю, сподіваючись, що таким чином встигну. 

Діставшись будинку розумію, що відірвалася — авто зникло. Притуляюся до дверей під'їзду зсередини й видихаю. Хто б це не був, він явно досяг свого — мені страшно. 

Вже вдома, після чаю, яким поїть дідусь, приходить смс від Павла. 

“Ти можеш прийти до нас? У комплекс Данте.”

Одразу пишу, що скоро буду. Не вагаючись, збираюся. Страх відсуваю на задній план. Серце б'ється стривожено. Не розумію чому, але щось підказує — не через гарні новини кличе Пташеня.