Завоюй мене - Стефанія Лін

Біль. Пульсує всюди. Невимовно тягучий, пекучий. Від нього не позбутися. Його не прогнати. Намагаюся наказати щезнути, але нічого не виходить. Хтось щось кричить. Я чую голоси, паніку, кроки, хруст листя. Відчуваю холод під спиною. Вогкість землі. Вчора злива була. Пахне хвоєю. Лісом осіннім і корицею. Чую, хтось комусь щось наказує, шкода, слів не розбираю. 

Розплющую очі. Небо сіре, гілки чорні, тягнуться до нього навіть такого. Вони ж не зрадники, щоб любити його лише блакитним. Вони люблять його і темним. Люблять вночі та вдень. За будь-якої погоди. Бо воно там, високо, манить їх звабливими речами. Гілкам добре, як воно є. І мені тепер буде добре, правда ж? 

Знову чую голоси. Не можу розібрати кому належать. Не можу змусити тіло рухнутися. Просто болить усе. Дуже болить. Так, що й слова не вичавити. І дихати складно. Неможливо. 

— Ти чуєш мене? —  до вух долинає.

Ворушу губами та з рота не злітає ні слова. Знову пробую, щоправда, марно — німою стала від болю. Тоді до мене нахиляються. Одразу знаю хто це. Запах. Тільки він пахне так, що втонути хочеться у цьому ароматі, навіть якщо знаєш — не спливеш. 

Потім ще один голос. Цей теж знаю. Він теплий, ніжний, схвильований. Байдужості у ньому не місце. І ще один. Її одразу впізнаю — Настя. А ще Пташеня десь поруч. 

— Обережно, — наказ. Сухий, чіткий, злий. 

Це Марк Данте. Гнівається, мабуть. Певно, псую його репутацію. 

— Брі, — Маріан за пальці тримає. 

І Настя над головою майорить. Її волосся на мить затуляє небо. 

— Зараз тебе піднімуть, — подруга схлипує. 

— Насть, відійди. Дай лікарям…

Далі не чую. Мене з місця рухають, біль пронизує кожну кісточку. Скрикую. Соромно, що не можу втриматися. На щастя, втрата свідомості рятує. Знову темрява. 

***

Розплющити очі не складно. Насправді це найпростіша дія. Лякає інше. Реальність. Вона така жорстока. Завжди до мене. Немов я одна на цілий світ маю страждати. Це так несправедливо… Чому завжди я? Чому зі мною? 

Наважуюся. Холодно стає одразу. Тут Настя. Помічає, усміхається. Бачить, що тремчу, тож накриває ковдрою, котру бере не ясно звідки.

— Ну привіт, — хмикає весело. — А я думала, ти ніколи не прокинешся. 

Зітхаю. Не можу спершу говорити. Подруга дає воду. Роблю малесенький ковток. На неї знову дивлюся. Вона говорить:

— Тут таке було. Пан Данте привіз тебе. Брата вигнав. Я ледве протиснулася. Пашка додому зараз поїхав. До тебе. Дідусю їсти приготувати. Так от, — тараторить.

Не слухаю. Одна згадка про дідуся приводить до тями повністю. 

— Скільки годин я тут? Днів? — хриплю, реагуючи на подив в очах подруги.

— Днів, — киває. — Ти не хвилюйся, Лева Порфировича не кинули. 

— Казали? — вичавлюю з себе.

— Данте сказав.

Лягаю на подушку. Заплющую очі на мить. Тіло ломить, але немає того страшного болю. 

— Я хоч нікого не вбила? — пошепки.

Настя сміється. 

— Ти довела до сказу усіх присутніх, але ні, мертвих не було. Тільки хлопець один постраждав. Шрам тепер матиме на щоці. — кривиться. — Але  ж живий. Це не твоя вина. Паша вимагав у пана Данте причину, щоправда, нічого не добився. А Маріан твій потім розповів, що з гальмами щось сталося. 

— Не перевірили? — складно повірити, що у Марка щось було не ідеальне. 

— Я не знаю. — Подруга за руку бере. Розтирає пальці. — Але, матінко Божа, Сабі, ти як підчепила його? Я думала, коли ви пішли тоді, з озера, це просто… Ще здивувалася, ти ж ніколи. А тут! Ух!

— Він сам, — усмішка проситься сама. 

Зникає за кілька секунд, бо за його “він сам” стоїть дуже багато подій, котрі сталися зі мною. Настя не знає жодної. Як і про темну таємницю не знає. Не тому, що не вірю їй. Просто, самій огидно про це думати, не те що, з кимось ділитися. 

— Я рада, — дівчина стискає руку. — Справді. Ти заслуговуєш мати все найкраще! 

Тепер я усміхаюся сумно. Найкраще у Насті те, що вона ніколи не лізе в душу без дозволу. Приймає життя, людей, такими які вони є. Вміє бачити, коли тобі некомфортно. Проста, щира, відверта, чесна, добра — ось яка вона. 

— Можливо, — шепочу.

Хмикає. 

— Ніяких можливо. Може лікаря покличу? Нехай огляне? — питає, але бачу, що вже встає, аби йти за персоналом лікарні. 

Не встигаю нічого відповісти. Настя виходить. Через кілька хвилин приходить з лікарем. Чоловік, років сорока, тепло усміхається, радісно розповідає, що мені дуже пощастило, пошкодження могли бути значно гіршими. Просить подругу залишити нас удвох. Сідає на край ліжка, після огляду, й зацікавлено оглянувши моє обличчя, запитує:

— Ким ви приходитеся пану Данте? 

Мовчки дивлюся на лікаря. Карі очі завмерли в очікуванні відповіді. Руки чоловіка сховані у кишені халата. Він напружений, попри те, що усмішка так і не зникає. Навіть не приховує цього. 

— Чому ви питаєте? 

Навіть не хочу уточнювати якого з панів Данте він має на увазі. Сумніваюся, що Маріан викликає хоч у когось подібні емоції, за котрими спостерігаю зараз. Тільки Марк здатен пробуджувати у людях страхи. 

— Ви не подумайте нічого поганого, — лікар поправляє щось на халаті, змітає невидимі пилинки, — але ми знаємо, що він вклав у ваше містечко. Ви ж з Золотого? Тепер воно справді відповідає назві. Але лікарні у вас немає, до нас привіз. Мені цікаво. Все ж, пан Данте не проста особа. 

— Можливо, ваші питання наштовхнуть його побудувати ще лікарню у нас, — максимально спокійно промовляю. 

Чоловік розуміє, що нічого путнього не дочекається. Раптом двері відмикаються без стуку. Марк на порозі. Це так дивно і смішно водночас, що навіть не знаю як реагувати. Лікар одразу встає з ліжка, вітається з Данте. Марк коротко і сухо щось каже йому, ми залишаємося удвох. Одразу про Настю думаю. Певно, їй скоро набридне у коридорі стирчати. 

Мовчки спостерігаю.  Двері закриваються за спиною чоловіка.  Я здригаюся від звуку, а він нерухомий. Тиша. Від неї все тіло напруженим стає. Кожна клітинка на межі емоцій, готова вибухнути. Шкіра вкривається невидимими голками. Вони гострі, проштрикують наскрізь.