Завоюй мене - Стефанія Лін

Швидко готую вечерю. Якраз за пів години після приїжджає Маріан. Заходить до мене. Вітається з дідусем, очікує поки одягнуся у щось зручне. Не віриться, що ще вранці я бачила лише крах власних мрій, а зараз усе налагодилося, надія знову тонким полум'ям жевріє у душі. 

Поїздка до кінного клубу займає добрих пів години, може й більше. На щастя, сухо, але вчорашній дощ перетворив більшість вулиць на багнюку. Дорога до клубу асфальтована, тільки від мене спершу потрібно на неї виїхати. Прибувши на місце Маріан одразу веде одягатися у спеціальну екіпіровку. На голову дають каску, на спину спеціальний захисний жилет. На руки — рукавички з приємної на дотик тканини. Він же повністю переодягається в інший одяг. Тепер хлопець схожий на жокея.

Данте-молодший сам обирає мені коня. Веде його під вуздечку на манеж з конюшні. Він прекрасний. Насиченого кольору темного шоколаду, грива з русявим відтінком. Чомусь нагадує Данте... Проганяю думки. Не варто. У нас все налагодилося, навіщо думати про того, хто викликає усе, крім позитивних емоцій? 

— Готова? 

Ми удвох. Маріан подає мені руку й допомагає забратися на коня. Заплигує зверху сам. Спершу здається, що тварина не витримає, але м'язи, могутність, вражають. Та і навряд ми будемо бігти галопом. 

Кілька годин минають прекрасно. Далас — ім'я коня, — справляється на відмінно. Він слухняний, чемний, чітко виконує усе, що каже Маріан, реагує на кожний рух вуздечки. Навіть не віриться, що може бути так. Коні наші місцевих не вміють подібного. Звісно, їх ніхто не тренує, але до них і не ставляться з трепетом. Коли стає надто темно на манежі вмикається світло, втім, ми завершуємо чи то тренування, чи побачення. Хлопець допомагає сплигнути на пісок, ми знімаємо спорядження і йдемо у ліс. В ресторані кінного клубу готують вечерю, тож прогулюємося, аби не сидіти за столом і розім'яти м'язи після тривалого сидіння.

— Сподобалося? — запитує.

— Дуже, — щасливо усміхаюся.

— Завтра у тебе вихідний буде. Поїдемо вранці на квадроцикли, поки не дуже холодно.

— Не дуже? — сміюся. Показово оглядаю практично голі дерева та листя під ногами. — Та і, хто мені дасть вихідний? 

Маріан змахує рукою, мовляв, не хвилюйся. Після вечері везе додому, цілує під будинком й бажає спокійної ночі. 

***

Наступні кілька днів минають шалено. Таке враження, що брат Марка не може насититися й намагається встигнути усе. Ми катаємося на квадроциклах, потім на катері, потім на конях. Не знаю яким чином хлопцю доводиться домовлятися з Марком про мій вихідний, адже кілька днів поспіль я справді вільна. Попри холод все прекрасно. За ці дні навіть не пригадую про те, що сталося. Не думаю про Данте, який ледве не зруйнував те, що маю зараз. Він хотів стерти можливість бути щасливою, але у нього нічого не вийшло. Звісно ж, бувають хвилини коли хочу розповісти Маріану продовження того злощасного вечора, та вчасно замовкаю. Не варто. 

Майже весь жовтень проходить з Маріаном. Вихідних більше немає, зате після роботи ми належимо одне одному. Нас єднають поцілунки, тепло, бажання бути одне з одним навіть у тиші. Часто ми лежимо у Маріана вдома, — на щастя він живе ледве не на протилежному боці містечка від брата, — дивимося фільми на проєкторі. Потім читаємо. Готуємо разом. Я часто ночую у нього, але встаю раніше, щоб заїхати до дідуся. 

Вночі ми цілуємося. Обіймаємося. Спимо разом. Просто сон, нічого більше. Маріан ніби відчуває, що складно допустити його до тіла ближче. Я фізично не можу уявити його руки на власному тілі. Дивно, що тоді, вперше, все було нормально, а зараз все протестує, благає, не давати торкатися в інтимних місцях. 

Скидаю провину на той страшний вечір. Невідомо, що було б, якби Марк не знайшов і не шукав, та попри те, що видимих ушкоджень не було, я досі не знаю чи познущалися з мого тіла. Мабуть, це і є перепоною. Причому, однією накладеною на іншу. Минуле ніколи не відпускає до кінця, страшна таємниця, котра є причиною відсутності стосунків, наклалася на цю, що була нещодавно. 

Колись це щезне. Колись я заспокоюся настільки, що зможу відкритися, почуватися спокійно. Нормально. Не зіпсованою. Не понівеченою. А просто нормальною. 

В останній день жовтня я прошу поїхати на квадроцикли. Мені настільки подобається швидкість, ризик, те, що доводиться маневрувати між деревами, за секунду вирішувати, чи зможеш проїхати безпечно, що складно не просити. Маріан спершу проти, але потім здається. 

Ми приїжджаємо у місце в лісі, де завжди катаємося. Щоправда, сьогодні тут аншлаг. Ангар заповнений технікою зустрічає святковою атмосферою. Всюди стоять гарбузи. На деревах розвішані вогники. І купа людей. Одразу помічаю Настю з Павлом. Поки Маріан йде брати квадроцикли, не збираючись очікувати, біжу до друзів. Вони дійсно разом, стоять в обіймах, Пташеня цілує Настю в чоло.

— Боже, хто це до нас мчить? — друг помічає першим. — Трудоголік до трудоголіків? — сміється.

Ми обіймаємося втрьох. Настя миттю перепрошує, що не передзвонила. 

— Роботи так багато. Таке враження, що сюди все більше і більше людей їде. 

— Так  і є, реклами не бачила? — Павло на нас обох з подивом дивиться. — Жодна з вас? Ви з Марсу? Данте і його місто, саме так, — на наші вирячені очі киває, — не комплекси, а місто, — всюди. Реклама лізе звідусіль. 

— Скоро місцевим місця не буде, — бурмочу. 

— А що нам робити? Хочемо жити, а не виживати, — приймемо. Бачу, ти часу не втрачаєш. — подруга щиро усміхається. Натякає на Маріана, тож я просто усміхаюся. Ми поговоримо про все, трохи пізніше.

— Коли ми зустрінемося? —  Пташеня дивиться мені за спину. — Давно нормально не бачилися. Я не звик так довго бути без вас.

Сміюся. Обертаюся. Очікувала Маріана побачити, але це Марк. Не сам, поруч з ним красива жінка у діловому пальті. Її туфлі явно не підходять до місцевості, та нікого з них обох це не хвилює. Вона щось завзято розповідає Данте, проте той йде собі в ангар, удаючи, що слухає. Холодна, гранітна брила, не інакше. Іноді здається, що у ньому від людських емоцій, немає геть нічого. Чоловік, в якому помело все.