Завоюй мене - Стефанія Лін

Маріан щось каже йому, вручає чорну чи то сумку, чи щось схоже. Двоє інших стоять неподалік, фактично нерухомо. Важкість лягає на легені. Не можу дихати. Затуляю рота долонею й схлипую. Неголений робить крок й бере те, що дає Маріан. Скошує погляд на машину, всміхається. Мені. Не брату Марка. Не комусь іншому. Мені. Наче знає, що я у салоні. Знову щось каже Маріану, той змахує рукою просячи вийти.

Не можу. Як? Тіло тремтить від напруги. По мені наче струмом хтось проходиться. Марін змахує ще раз, а потім крокує до машини. Відкриває дверцята з мого боку й в очі дивиться. Не знаю, що бачить, та миттю в обличчі змінюється.

— Що сталося? — тихо запитує.

А я не здатна говорити. Маріан не знає про напад. Не знає,  з ким тільки що розмовляв. Хитаю головою. 

— Ей? — притуляється чолом до мого. — Брі? Ти можеш пояснити? 

— Ні, — видихаю крізь сльози паніки. Якщо почну пояснювати, то доведеться розповісти все. 

— Вийти можеш? Це той хлопець якого збила, коли гальма відмовили. Я вирішив сам розібратися, без брата, він тоді не бачив Раміля, тобою займався. А я вирішив сам взяти усе у свої руки. Раміль попросив грошей, аби на Данте в суд не подавав. Єдине його прохання  — вибачення від винуватиці. Я тому тебе привіз. Вибач, що без попередження. У нього шрам, Брі. Я думаю, що ти могла б перепросити, так? Заради нас, Брі. Я вже перепросив від себе за помилку. 

Паніка накриває. Все навколо чорним стає. Не чую, що каже. У скронях пульсує від страху. Тіло тремтить. Мною кидає з боку в бік, попри те, що я нерухома. Стискаю пальці у кулаки, потім розтискаю й за куртку Маріана хапаюся. Змушую себе підійняти погляд на нього. 

— Не буду перепрошувати, — здавлено шепочу. — Не буду. 

Він не розуміє. Бачить в очах дикий жах, але не може пояснити собі, чому я відчуваю це.

— Брі? Будь ласка, просто скажи “перепрошую”. Все інше я вирішив. 

Хитаю головою. 

— Ні.

— Будь ласка, — ласкаво просить. — Я хочу довести Марку, що здатен і без нього розвʼязувати питання.

Мовчу я. Мовчить він. В очі одне одного дивимось. Маріан пробує прочитати мене, зрозуміти, що ж сталося. Просить знову і знову сказати, що таке, пояснити, чому “ні”. Та я не здатна…Ні говорити, ні дихати, ні думати. Лише “ні” в голові. Тільки це слово, як мантра, котра у думках пожежею випалює інше. 

— Там ще довго? — лунає голос Неголеного. 

Впізнаю одразу. Це справді він. Отже, нікуди не поїхали? Тут, на місці, ще й живуть за містом. Це будинки Данте? Його територія? Чи знає він про них? Що живуть тут? Можливо все віддав у руки брата? А чи знав, коли мої гальма не спрацювали, що шрам я залишила нападнику? Тому самому, від якого теоретично врятувати мав, бо шукав. Тому самому, про якого потім йому ж розповідала. Тому, через якого втратила свідомість і досі не знаю чи було щось більше. Знав? Бачив? Мною займався, якщо вірити Маріану.

— Кілька хвилин, — Маріан відгукується, знову в очі дивиться з благанням. — Брі? 

— Я не можу, — ледве чутно відповідаю. 

— Поясни чому? Розумію, гальма не твоя проблема, ти теж постраждала через мене. Можливо я прошу багато, адже дана ситуація існує через мене. Та… я прошу так мало. У нього шрам на пів обличчя. Я не хочу проблем Марку, бо я винен. Він би ніколи подібної помилки не припустився. Просто допоможи мені.

Неголений втрачає терпець. Чую його кроки. Швидкі, поривчасті. Підошви черевиків скриплять на дорозі. Він встає позаду Маріана. Не дуже далеко, але достатньо, щоб я могла бачити його обличчя. Він знає мене. Пам'ятає. Імовірно, ще тоді, у лісі впізнав. Тому просить вибачень? Навмисно? Щоб принизити? Йому мало? Недостатньо того, що було? 

Дивлюся поверх плеча Маріана. Ненависть струшує. Руки тремтять, по спині біжить холодний піт. 

— Гаразд, — промовляю, ловлю на собі погляд молодшого Данте. — Тільки… Тільки не дай йому… Нехай не підходить близько. — видихаю панічно.

Маріан киває. Серйозний, трохи наляканий, втім, відходить на крок й очікує.

— Вибач. — вигукую з-за його спини. 

Одразу відводжу погляд на землю. Складно усвідомлювати, що мушу перепрошувати у нападника, який поставив на коліна. Серце гупає поміж ребер так гучно, сильно, кістки ламає. Вирватися, бідолашне, хоче. Несила йому у мені бути й чути подібні слова. 

— Я не чую, — знущається, покидьок. — Маріан, що вона там сказала?

— Облиш, — просить Данте. — Вона налякана. Ти отримав, що просив. Тепер їдь. 

— Не можу, я хочу щирих вибачень! Твоя погань обличчя на все життя зіпсувала! 

— Раміль, — холодно сичить Маріан. — Досить. 

Раміль шкіриться. Йому явно приносить насолоду ця ситуація. 

— Окей, — удавано байдуже каже. — Тільки нехай вона вийде з машини, встане переді мною й нормально перепросить. І я поїду. На цьому буде поставлено крапку.

Маріан обертається. Очима ковзає по моєму обличчю. Тільки зараз усвідомлюю, що плачу. Не знаю, що думає собі, та різко повертається до Раміля. 

— Вона перепросила, — чітко вимовляє. — Умова була такою. Ти отримав, що хотів. 

Кидаю погляд на дім. В голові багато питань, та я забуваю усі, коли чую рик машин й бачу фари, котрі рухаються до Раміля. Дві пари жовтих плям завмирають позаду Раміля. Їх світло ковзає по мені, Маріану. Хлопець напружується, проте не показує емоцій чи страху. 

— Тобі так далеко до братика, Данте. — уїдливо лунає. — Молодшенький, дурненький, не вмієш зовсім вирішувати справи. Гадаєш, твій брат стояв би зараз на твоєму місці? Я дуже сумніваюся. За бабки дякую, — змахує чимось чорним. — Але вибачень не приймаю. Вона мала б на коліна встати. Я люблю подібне. — сміється бридко. — У тебе п'ять хвилин фори. 

Я не розумію, що відбувається, а от Маріан навпаки. За секунду він вже сидить за кермом, просить пристебнутися й вклавши телефон у руки,  набрати Марка. Сам заводить машину й зриває з місця. Під колесами аж свистить.