Хроніка пригод Ґеня Муркоцького. Книга 1 - Оксана Іванівна Думанська
Ева прорахувала його пересування містом і почала лови: наймала візника, щоб виїхати назустріч графу; коли карети розминалися, вона кидала старому закличний погляд. Але дідусь Беннічеллі, певно, зле видів — для нього пасажирка карети була всього-на-всього яскравою плямою з нечіткими контурами. Підприємлива сеньйорита змовилася з візником, що той виїде не навстріч, а напереріз кареті графа. Бідака погодився за невелику винагороду, бо надто вже слічна була пасажирка...
Дорожна пригода обернулася нещастям для візника. Обурений граф відлупцював його палицею, аж нещасний юшкою вмився. Другого дня відбувся суд. Ева як свідок прийшла в такім розхристі[71], що по ній можна було вивчати анатомію грудної клітки, тому суддя дуже довго допитувався у неї про деталі сутички. Сеньйорита відповідала плутано, зрештою заплакала і сказала, що знепритомніла від переляку, тому не може потвердити: бив граф візника чи ні. Але перехожі стали на бік покривдженого — Беннічеллі присудили заплатити йому п'ятдесят лір. Старий поліз за гаманцем, витяг банкноту в сто лір. В суді не було людини, щоб розміняла гроші.
— Нічого, — сказав старий, — я йому ще раз дам по писку — й квит!
І з усієї сили відважив візникові ляпаса.
— А ти, дитино, — звернувся до Еви, — чия будеш?
— Я сирота, — смиренно сказала Ева, не уточнюючи решти біографії.
— Буду тобі за батька...
Хоч і кривавим шляхом, але сестра Ізабелі проникла в палаццо Беннічеллі. Воно не оберталося за сонцем, було наскрізь просякнуте столітньою вологою, захаращене трухлявими меблями, потраченими шашелем портретами і цілою шайкою прислужників різного віку: від дворецького — ровесника самого господаря до його праправнука-кухарчука.
Ева блукала покоями, їла досхочу марелі й помаранчі, пила запахущі вина і... сумувала за братством малярів. Граф її не помічав, а може, й забув про неї. Він же взявся пригріти батьківською любов'ю, а не останньою пристрастю. Але настав вечір, коли старий привів із собою чоловіка років тридцяти п'яти і сказав:
— Це землевласник Джакомо Ліцаті. Хочеш за нього вийти?
— Не знаю...
— Завтра поїдеш з ним на Сицилію — він витрачатиме мої гроші. Не каретою, не бійся — автом та вітрильником. Якщо злюбитеся, дам тобі віно.
Схожий на великого крука Джакомо шанобливо вклонився.
За вечерею чоловіки обговорювали вартість сицилійської землі і тих халуп, які доведеться зносити, щоб вибудувати кілька домів для багачів, про цілі плантації орхідей, на яких можна нажити мільйони, про гаї олив, а смутна Ева вивчала хижий профіль Джакомо та його манеру стягувати вуста в пряму лінію. Вона згадувала сіроокого Стася, такого наївного й слухняного, що ладен був умерти за неї, а цей Рінальдіні[72] радше її пошле на смерть.
Уночі до неї причвалав граф у довгій білій сорочці і білому ковпаку на майже лисому черепі.
— Слухай, синьйорино, будь пильною з тим Джакомо, приглядай, з ким він вестиме мову і про що. І не криви своє личко! Я тебе наскрізь бачу! Скільки разів полювала на мою карету? Чого тобі від мене треба? Волочилася з тими малярами?
Еву брали дрижаки, а старий, як сновида, вештався спочивальнею.
— «Я сирота...» Вже давно мала подбати про себе — тобі ж чи не тридцять!
— Двадцять вісім, — виправдовувалася Ева перед хитрим дідом, що упіймав її, як пташку в сильце.
— Стара панна, — промовив граф злорадно.
— Стара? — скочила Єва з ліжка. — Ти, стоптаний черевику, старий, а я налита соками, як оливи на Сицилії! Кажи правду — що задумав?
Граф навіть не знітився.
— Будеш за аґента при Джакомо. Здається, він хоче нагріти руки й дати ногам знати.
— Так не майте з ним справ!
— Яка мудра! Може, мені хочеться його перехитрити?
— А як він мені горло переріже чи втопить?
— Ти для нього безпечна. Хіба що припнеш кайданками до ліжка...
Ева відчула, яка зимна підлога, скочила на постіль і загорнулася в ковдру.
— Тоді угода, — сказала твердо. — Який мені в тім інтерес?
— Двадцять тисяч лір.
— Тридцять!
— Мені дешевше відмовитися...
— Тридцять — або я нікуди не
