Хроніка пригод Ґеня Муркоцького. Книга 1 - Оксана Іванівна Думанська

Хтось теленькнув дзвінком. Служниця впустила наполоханого Вівієна.

— Про вовка помовка, — підкреслено зичливо відповів на його привітання Стасьо. — Ми з Марґрет саме обговорювали, як пристойніше вийти із ситуації вашого перелюбства.

Гість хитнувся і схопився за одвірок.

— І я над цим міркував, — сказав винуватим голосом. — Так склалося... Не смів і думати про одруження. Батько нічого не полишив мені, окрім недоброї слави. Він помер у тюрмі — і до смерті любив юнака... Хіба я міг просити руки такої чесної дівчини?!

— Стули пельку, дурню! — грубо гукнула позірна аристократка.

Вівієн зів'яв, увібравши голову в плечі, ніби очікував удару довбнею.

— Марґрет, — улесливо почав Стасьо, — я ніколи не виплекаю в собі батьківських почуттів до дитини, поява якої спричинена отсим овочем злочинного злягання татуся, шанувальника криміналу, і мамусі, певно, слабкої на голову. Ти ж сама мені казала, що хочеш здорового потомства, тому й надибала мене серед сотні охочих піти з тобою до вінця. Я не питався, хто тебе позбавив цноти, бо й сам нагрішив, але тепер знаю — оце нікчемство, що вже здохло б з голоду, якби не вечеряло при нашім столі.

На такі непідхлібні слова Вівієнові не було чого відповісти, і Марґрет мовчала.

Стасьо осмілів: Едмон десь мандрував з рожевою перлою, тож не міг допомогти єдиноутробній сестрі.

— Пропоную обопільно вигідну справу — я зникаю з вашого обрію безвісти, як особа, що потрапила у фатальні обставини. Станіслав Крузенштарн згине за... Скільки можете заплатити у фунтах штерлінгах? А часопис сповістить про якусь пригоду — наприклад, летунську.

Марґрет лиш стиснула вуста, а Вівієна взагалі не слід брати до уваги — він не мав чим крити.

— Гаразд, тоді я повертаюся до Парижа — і всі газети напишуть про гарну, як образок, підступну, як гадюка, зрадливу, як остання хвойда, спадкоємицю занглійщеного німця, що й на тому світі проклинатиме...

— Годі...

Марґрет схопилася за голову.

Згодом у «Дейлі Мейд» сповістили про летунську пригоду, яка трапилася на французькім побережжі, і висловили співчуття молодій удові Марґрет Крузенштарн, що в жалю за загиблим в тій пригоді мужем назвала новонароджену дівчинку Стассі.

Трохи нижче редакція звернулася до своїх передплатників: «Коли у вас часто болить голова, коли ви кашляєте або дістаєте памороків, — то все це явища, на які мусите звернути пильну увагу. Ви, ймовірно, поважно недужі і вік ваш недовгий. Та в усіх цих випадках ви повинні негайно передплатити наш часопис! Якщо помрете протягом цього року, ми помістимо зворушливу згадку про вас!»

 забелі не пощастило витягти на невелику мандрівку Ніка Картера, бо він, хоч і був уже на емеритстві, та не цурався нагальних прохань, після чого отримував винагороду. Тоді стався трафунок у Техасі: одна студентка відчула на собі надто сильний вплив кінових пригод і вчинила за прикладом героїні вестерну. Вона підпалила будівлю попри банк, а поки пожежники її гасили, увійшла з пістолетом до директора, вимагаючи двісті тисяч долярів. «Навіщо це вам? — спитався директор. — Вас усе одно впіймають!» «Хочу пережити сенсацію!» — зі сміхом відповіла нападниця.

Її шукали майже місяць, а по ній — ні сліду. Тоді поліція почала підозрювати самого директора банку «у змові з невідомою особою жіночої статі, яка здійснила пограбування у такий сміливий спосіб, нікому не заподіявши шкоди, окрім власника сусідньої будівлі». Принаймні, так було написано у зверненні до Ніка, щоб він приїхав і розплутав цю справу.

Удова Еммері першу хвилю розчарувалася, що добре задумана партія зненацька закінчилася внічию, але вже наступного дня запросила на обід професора Едварда Маккала з Балтимора — той їздив з лекціями на користь здорового способу життя, закликаючи американців їсти конюшину, люцерну і бурячиння, які легко засвоюються організмом ссавців.

— Як це треба ненавидіти тварин, щоб поїдати призначене їм їдло? — пожартувала Ізабеля.

— Дорога моя, не налаштовуйте себе на іронію! Він добре заробляє, їздить з просвітницькою місією, то ж хто може бути ліпшим чоловіком, як не той, що не сидить вдома?!

Маккал виявився веселим хлопцем. Якби не дрібненькі зморшки під очима, його можна було вважати вчорашнім випускником Гарварду. Сленгові слівця час до часу вбігали в його бездоганну мову і не шкодили їй. Він не церемонився, а після привітань і знайомства усівся за фортеп'ян.

— Як не часто можна бачити навіть у заможних людей добрий інструмент!

Удова хитнула добре впорядкованою зачіскою: мовляв, а ми тут такі!

Цілий вечір Едвард розважав жінок класичними вальсами, танго, фокстротами, а наприкінці заграв такого смутного блюза, що сльози навертались на очі.

— Це мелодія мого приятеля — мурина Бата Кіндая. Він з найглухіших пралісів Африки, з країни людоїдів.

— І ті його навчили грі на фортеп'яні? — зухвало спитала Ізабеля.