Моя ніжна крутихвістка - Марина Тітова

От і нащо я це зробила? Нащо послухала Міланки і її порад дотримувалась? Подруга, як леді на досвіді, зі знанням фахівця підказувала мені, що і як я можу вимагати від свого прихильника. Я ж зрозуміла, що насправді, як колись про мене й говорили однокурсниці, не здатна вицапати крупної форелі. Мій рівень — рибка ставкова, а я на морських жителів зазіхнула.

Правду кажуть, якщо не вмієш — не берись. Мені ж, вочевидь, схотілось згадати як це — відчувати розпач від своїх невиправданих сподівань. Шоправда, спочатку відчула ейфорію, коли Ян так легко погодився на "побачення моєї мрії", був солідарним зі мною, коли я висловила думку щодо медивого місяця на Мальдівах, про які я марила. Та все це нічого не було варте. Він погоджувався моєї позиції, що жінці треба дарувати квіти без причини раз у тиждень чи частіще не тому, що справді так вважав, а тому що грав свою роль.

Проте, я не помічала як Ян лестлився та намагався мені догодити. Мені здавалося — ну от він, чоловік моєї мрії. Де я знайду ще такого, якого цікавлять мої бажання? Мені й не хотілося їх озвучувати і про ідеальні стосунки та якими їх я бачу розповідати теж, проте штовхнув біс послухатись Мілани — і все вивалила. Ресторани після тяжкого робочого дня, щоб жінка не стовбичила біля плитки, автомобіль для кожного члена сім'ї, двічі на рік поїздки за кордон, сімейні вилазки на шопінг та у театри на вихідні, а діти лише після тридцяти років — ідеальне життя з ідеальним чоловіком саме так і ніяк інакше уявлялось мені.

Різниця у віці, відстань між нами, дивні обставини знайомства, його підтримка — ніщо не помічала у спілкуванні. І хоч, серце виривалося з грудей, бо просто вперше людина показує себе такою, яку б я хотіла бачити поруч із собою, а не від закоханності та я просто хотіла уникнути всілляких помилок, яких припускалася раніше. Лінію поведінки ообрала навіть таку, котра мені не властива.

Проте не допомогло все одно нічого. Ян племінник Ярослава і він діяв виключно з його примусу. Мій знайомий, в минулому свідок з весілля, хотів вражень нових мені додати, продемонструвати благородство і гордість. Дивлячись зараз на розкішні рожеві орхідеї, не найдешевші флористичніші дива, відчуваю себе розбитою.

Яр мені жодного разу, після весілля, не подзвонив. Але все про мене дізнався через Яна. Як не мене — це підло. Проте, я й не збиралася на побачення з ним й він би не вмовив мене, якби не прохав; скільки б дзвонив, якщо б дзвонив.

Я не збиралася ніколи і не збираюся в подальшому пов'язувати свою долю із залежною людиною. Мені вистачило й сліз мами, котрій везло на таких. Щоправда, мій тато пити почав лише після початку хвороби, а вітчим лиш останніми роками, коли на пенсію пішов і підробітків не знаходив. Весь інший час її чоловіки були майже золотими.

Що ж Ярослав? На що мені з ним розраховувати? Як говорить Мілана, чоловік має бути надійним, а його б таким я б не назвала. Непередбачуваний він. Яка ймовірність того, що хтось міг би запропонувати своєму племіннику позагравати до дівчини, якій сам призначив побачення? Нормальний би хлопець не додумався б до такого. А в цього з головою якась проблема!

Що з нього взяти? Постійни гуляння, концерти, алкоголь, на який він витрачатиме всі гроші. І тільки голос красивий і зовнішність яскрава... А ще харизма, вміння бути душевним, співпереживати... Тьфу! Ні. Жоден цей аргумент не перекреслить його головних недоліків.

Однак, який би дурень купував квіти дівчині й оплачував ресторан, аби інший пішов з нею на зустріч? Такі дії могло б свідчити про його серйозність чи в більшій мірі схибленість? Та й чималі гроші подібні задоволення коштують. І звідки в алкоголіка заощадження?

В мене не виникало відчуття провини перед ним за ставлення до нього і свою поведінку. Я вірю, що якщо чоловік дійсно прагне жінки — йому ніщо не заважатиме і він буде за нею впадати. Якщо ж його інтерес згасає — його сміливо можна забути. Однак, Яр пів року, з певною періодичною відсутністю, давав про себе знати і такі його пориви досі лиш нав'язували мені думку, що, можливо, цей молодик дійсно зможе зробити мене щасливою.

Суперечливість думок заважали існувати. Життям ці темні й довгі дні зими назвати я б не спромоглася. Ще й, потрапивши в гості до Шевченків вчора, знов вони згадали талант Ярослава і обмовились, що той їх запрошував на вихідні у паб. Свято кохання на носі.

Якась невідома сила змусила мене сьогодні тепло одягнутися й вештатися вулицями вечірнього міста саме о тій порі, коли мав би бути виступ хлопця. Крім того, гуляла неподалік пабу.

Чи кортить його побачити? Мабуть не дуже. А от почути — волію всім серцем. Його голос для мене божество. Не зустрічала ще ні в кого такого тембру й рада була б слухати його вічність.

Хоробрості не вистачало та допитливість перемогла. Вмовила сама себе зайти до пабу, де сьогодні й яблуку ніде було впасти, всього лиш одну пісеньку послухати.

І ось, стою й млію майже на порозі тісного закладу, бо столики усі до єдиного зайняті. А "Ярик побачення" поважно вивалився на сцену й співав для всіх, в той час, коли мені схотілося, аби він знов співав лише для мене одної:

"...Дотик твій, нагадує дотик хвиль,
Тіло твоє наче океан.
Солодкі губи й солодка сіль.
Нікому я тебе не віддам..."

Ненароком помічаю, бо ж не відводжу очей від музиканта, який сяяв для всіх в цей момент, що він усміхнувся більше, ніж потрібно комусь із залу. За декілька секунд розумію, що він обрав собі одну точку серед людей й співає, дивлячись тільки на ту єдину людину. Провівши уявну лінію від його очей, знаходжу й дівчину, яка сидить напівобертом до мене й чітко розумію, що ця коротковолоса білявка також не розриває зоровий контакт з виконавцем.

"...І ми будемо разом, будемо разом.
Серце твоє повинно бути моїм.
Ми будемо разом, будемо разом.
Небо і зорі, все це буде твоїм..."