Моя ніжна крутихвістка - Марина Тітова
Що я, що Аліна вирячилися на оповідачку. Хто б міг подумати, але з нас трьох, оця дівчинка, котра найбільше прогулювала лекції і яку б ми не назвали невідповідальною — говорила наразі дійсно правильні речі. Ми, відмінниці у навчанні, програли їй у квесті під назвою "кохання", бо ще вірили в казки, коли Міланка вже напилася мудрості з криниці життєвого досвіду. Ще б пак, з її великою кількістю тих досвідів!
— Дівки, а чого це ви розкисли? Очі он, що у однієї, що у другої вологими стали. Це мені тут плакати треба, бо ж токсикоз змучив, а вам чого? Я розповідаю це все, не тому, щоб ви плакали, а тому що хочу, щоб не зупинялися. Знаходить той, хто шукає. Ось ти, Юльчик, як в тебе зараз на особистому фронті? І про інтеграцію в суспільство жалітись нічого. Ти вже пів року, як мешкаєш в місті. Мала б освоїтися.
— Та я... — ніяковію моментально. — Ну. В мене. Як би мовити... Ну.
— Говори вже чіткіше і швидше, благаю. Не гнівай вагітну жінку. Мені й так ще скільки місяців чекати пологів, то хоч ти не змушуй себе чекати, — жартома промовила та.
— Якщо чесно... Є один кавалер, — одразу ж ставши бурячком, тихенько повідомляю і ховаю очі.
— І хто він? Де познайомились? На роботі своїй, через яку не висипаєшся? Кажи вже, зірочко!
— Ні. Він помилився номером телефону. Разів з десять. Телефонував до когось іншого, а попав до мене, — зізнаюся подругам, перебираючи кінчиками пальців паперову серветку біля своєї тарілки. — Я не маю звички відповідати на незнайомі номери та не втрималася. Він тиждень, мабуть, не полишав тих спроб. А коли ж дізнався, що відповіла незнайомка, то якось розговорились з ним. Ось, вже місяць приблизно спілкуємося по телефону... А ще двічі кур'єр приносив від нього квіти, бо сам він не може, живучи в столиці.
Дівчата, що сиділи по обидва боки від мене, ледь видимо округлили свої ротики. Знаю — ця історія й для мене чудна. Що з цього вийде — не можу передбачити, проте спілкуватися з Яном мені до вподоби.
— Ну то нічого, полуничко, з такими темпами ми спочатку христини мого малого чи малої відбудемо, а потім й твоє весілля відгуляємо. Ти тільки пам'ятай слова своєї вчительки — залишай поруч із собою лиш того чоловіка, на кого можеш завжди розрахувавити без сумнівів, — тикнула, мудра панночка, пальцем в свої пишні груди й засміялася. — Я поки такого знайшла, вже гадала здурію. Та все ж таки знайшла і ось тепер радію, не згадуючи усіх тих пришелепкуватих, котрі були до нього. І ти зможеш. Увімкни свою жіночу інтуіцію і вперед до мети.
Від такої настанови, я ледь не подавилася повітрям, невчасно засмоктавши його носом. А хто сказав, що в мене така ж мета, як і в Міланки? Я не хочу заміж і дитини для галочки. Так, про принца мрію, але ж принц — це статус, звання, а не просто гарна обкладинка і романтична історія. І бути його дружиною, народити спадкоємців — то вже честь, а не вимушеність.
Моя найбільша мрія з дитинства — мати знатні кар'єрні досягнення, проте перше кохання і подальші віражі долі цьому не сприяли. Саме закохавшись я лишилась своєї заповітньої мрії. Тепер, працюючи оператором на заправці, кар'єрного зросту мені не бачити, але я знаю, що це ж лише тимчасово. Я вірю, що матиму змогу знову працювати в тій сфері, в якій хочу і ніщо вже не заважатиме. Я досягну ще багато чого!
Жоден чоловік, яким би він не був, не здатен зробити мене щасливою, хоч щоб він не казав. А такі ж трапляються стабільно. І все псують.
А в ідеалі, тільки якщо він принц, і тільки якщо він буде покірно чекати, коли я зроблю кар'єру — тільки тоді він може розраховувати на мою схильність та якесь сімейне життя. А ви гадали, чому ж принц? Тому що лиш той, хто буде взмозі найняти домашню робітницю, кухарку, няню, хто матиме зв'язки в суспільстві — лиш той зможе бути з такою амбіційною мною.
Так, я вірю, що навіть сільська дівчина взмозі полонити серце багатія. В мене стосунки й раніше були з хлопцями виключно з еліти. Щоправда, один мене виставив посміховиськом, сказавши, що ніколи такий, як він, не буде з такою, як я, а все інше фарс, а ще один... Ще один просто повірив своїм впливовим батьком, які оббрехали мене, бо ж він витрачає їх гроші, а таких, як я, в нього сотні.
Та я не втрачаю надії. Знаю, що мій заможний принц десь будує нам замок й виглядає, де ж тиняється майбутнє кохання всього його життя. І начхати мені, якщо хтось скаже, що не можна отримати все — кохання, гроші, щастя. Можна. Ось Міланка ж знайшла, не бідного, до речі, й відповідального Максима, хоч й шукала активно, наражаючи себе на небезпеку перетворитися у звичайнісіньку шльондру. А чим я гірше? Я ще й настраждалася вдосталь. Заслуговую й на свої здійснення мрій.
