Українська література » » Оповідання про Шерлока Холмса - Артур Конан Дойль

Оповідання про Шерлока Холмса - Артур Конан Дойль

---
Читаємо онлайн Оповідання про Шерлока Холмса - Артур Конан Дойль
такий дивний спосіб. Для початку ми мали два орієнтири — дуб і берест. Що стосується дуба — тут не могло бути ніяких сумнівів. Просто перед будинком, ліворуч від під’їзної алеї, стояв дуб, справжній патріарх, одне з найвеличніших дерев, яке я будь-коли бачив.

— Він уже ріс тут, коли було створено ваш обряд? — спитав я.

— Цілком імовірно, що він існував ще в часи завоювання Англії норманнами, — відповів Масгрейв. — Це дерево має двадцять три фути в обхват.

Отже, я з’ясував один із пунктів, що мене цікавили.

— Тут у вас є старі берести? — спитав я.

— Отам був один, дуже старий, але десять років тому в нього вдарила блискавка, і ми його спиляли.

— Але ви пам’ятаєте місце, де він ріс?

— Пам’ятаю.

— А інші берести є?

— Старих немає, але молодих багато.

— Я хотів би побачити, де він ріс.

Ми приїхали на високій двоколці, і мій клієнт зразу ж, не заходячи в будинок, повіз мене до того місця, де колись ріс берест. Це було майже на півдорозі між дубом і будинком. Мої пошуки, здавалося, поки що просувалися успішно.

— Мабуть, зараз уже неможливо встановити, який був берест заввишки? — спитав я.

— А чого ж: шістдесят чотири фути.

— Як ви це вирахували? — здивувався я.

— Коли мій старий домашній учитель давав мені задачі з тригонометрії, вони завжди були побудовані на вимірюванні висоти. Через це я ще хлопцем вирахував висоту кожного дерева й будівлі в нашому маєтку.

Несподівана удача! Потрібні відомості самі йшли мені в руки, до того ж швидше, ніж я міг сподіватися.

— Скажіть, — промовив я, — ваш дворецький ніколи вас про це не питав?

Реджінальд Масгрейв здивовано глянув на мене.

— Зараз, коли ви завели про це мову, — відповів він, — я пригадав, що кілька місяців тому Брантон і справді питав, який заввишки був берест, бо засперечався про це з грумом.

Це була чудова новина, Вотсоне, і вона підтверджувала — я на правильному шляху. Я глянув на сонце. Воно вже схилялося до обрію, і я розрахував, що менш як за годину воно буде над верхівкою старого дуба. Отже, однієї умови, згаданої в обряді, буде дотримано. Що ж до тіні від береста, то йшлося, очевидно, про місце, куди вона сягала найдалі, бо інакше за орієнтир узяли б стовбур. Отже, я мусив визначити, куди падав кінець тіні від береста, коли сонце стоїть просто над вершечком дуба.

— Це, певно, виявилось нелегкою справою, Холмсе? Адже береста вже не було.

— Так, але я знав, що коли Брантон зумів це зробити, то я теж зможу. До того ж, це було не так уже й важко. Я пройшов разом з Масгрейвом до його кабінету й вистругав собі цей ось кілочок, до якого прив’язав довгу мотузку з вузликами, що позначали кожен ярд. Потім я зв’язав два вудлища — це дало мені шість футів, — і повернувся зі своїм клієнтом до того місця, де колись ріс берест. Сонце саме торкнулося верхівки дуба. Я закріпив вудлище вертикально, визначив напрямок тіні і виміряв її. Вона була дев’яти футів завдовжки.

Я взявся розраховувати далі. Якщо вудлище в шість футів завдовжки дає тінь в дев’ять футів, то дерево заввишки шістдесят чотири фути кидало б тінь довжиною в дев’яносто шість футів; це привело мене майже до стіни будинку, де я й встромив свій кілочок. Можете уявити собі, Вотсоне, моє хвилювання, коли за два дюйми від кілочка я побачив у землі виїмку. Я збагнув, що це справа рук Брантона, коли він робив свої вимірювання, отже, я йду по його сліду.

Від цієї відправної точки я почав рахувати кроки, визначивши спершу з допомогою кишенькового компаса сторони світу. Десять кроків і ще десять, для кожної ноги, треба було зробити вздовж стіни будинку. Пройшовши їх, я знову позначив місце кілочком. Потім старанно відлічив п’ять і п’ять на схід та два і два на південь. Це привело мене до самісінького порога старих дверей. Два кроки на захід означали, що їх треба зробити по викладеному кам’яними плитами коридору, а там уже — місце, зазначене в документі.

Ніколи в житті, Вотсоне, не зазнавав я такого розчарування. На мить мені здалося, що в мої розрахунки вкралась якась суттєва помилка. Призахідне сонце яскраво осявало підлогу коридора, і я добре бачив, що старі, вичовгані сірі плити міцно зцементовано, їх не зрушували з місця протягом багатьох років. Ні, Брантон їх не чіпав. Я простукав підлогу в кількох місцях — звук скрізь однаковий, ніде не вгадувалось ні шпарини, ні порожнини.

На щастя, Масгрейв, який нарешті збагнув суть моїх дій, схвилювався не менше, ніж я; він розгорнув документ, аби перевірити мої розрахунки.

— І вниз! — вигукнув він. — Ви забули про «і вниз».

Я думав, що ці слова вказували на те, що треба копати, але тепер зрозумів свою помилку.

— То у вас внизу є підвал? — спитав я.

— Авжеж, і такий старий, як будинок. Ходімо вниз, у ці двері.

Ми спустилися вниз кам’яними гвинтовими сходами, і мій супутник, запаливши сірника, засвітив невеличкий ліхтар, який стояв на бочці в кутку. Тієї ж миті ми переконалися, що потрапили туди, куди треба, і що тут недавно хтось був.

Цей підвал правив за дровітню, але дрова, які, мабуть, раніше валялись по всій підлозі, тепер було складено попід стінами, щоб вивільнити місце посередині. Там видніла важка кам’яна плита з іржавим залізним кільцем, а до кільця було прив’язано товстий вовняний шарф.

— Чорт забирай! — вигукнув мій клієнт. — Це Брантонів шарф. Я не раз бачив цей шарф у нього на шиї. Що цей негідник тут робив?

Відгуки про книгу Оповідання про Шерлока Холмса - Артур Конан Дойль (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: