Оповідання про Шерлока Холмса - Артур Конан Дойль

він поклав папірець біля свічечки, розгладив його й заходився дуже пильно вивчати. Це спокійне вивчення наших сімейних документів так мене обурило, що я не витримав і ступив уперед. Брантон, підвівши очі, побачив мене в дверях і схопився на ноги. Обличчя його залила смертельна блідість, і він квапливо запхав у внутрішню кишеню схожий на карту папір.

— Он як! — сказав я. — Це так ви платите нам за довір’я! Від завтрашнього дня ви у нас не працюєте.

Він уклонився з виглядом людини, чию волю розчавлено, і мовчки прослизнув повз мене. Свічечка лишилася на столі, і я побачив папірця, що його Брантон вийняв з бюро. На мій подив, це був не якийсь важливий документ, а лише копія з запитань і відповідей під час виконання одного старовинного ритуалу — його називають у нас «Обряд родини Масгрейвів». Це своєрідний церемоніал, який існує тільки в нашій родині, і ось уже кілька століть кожен Масгрейв, досягши повноліття, повинен його виконати. Обряд цей становить інтерес лише для членів нашої родини або хіба що для археолога, як і наша власна геральдика[17], але практичного застосування він не має.

— Про цей папірець поговоримо згодом, — сказав я Масгрейву.

— Якщо ви так вважаєте — будь ласка, — повагавшись, відповів він. — Отож я викладу факти далі. Я знову замкнув бюро ключем, якого залишив Брантон, і вже був намірився вийти з бібліотеки, аж раптом здивовано побачив, що дворецький повернувся і стоїть біля мене.

— Містере Масгрейве, сер! — вигукнув він голосом, захриплим від хвилювання. — Я не можу стерпіти ганьби! Гордості у мене завжди було більше, ніж дозволяло моє становище, і безчестя вб’є мене. Кров моя буде на вашому сумлінні, сер, присягаюсь, якщо ви доведете мене до розпачу. Коли ви не можете тримати мене після того, що трапилось, то, благаю вас, дайте мені місяць часу, аби я пішов від вас ніби з власної волі! Але бути викинутим, містере Масгрейве, на очах усіх слуг, які так добре мене знають, — ні, цього я не витримаю!

— Ви не заслуговуєте на те, щоб з вами панькались, Брантоне, — відповів я. — Ваша поведінка просто негідна. Але ви дуже довго служили нашій родині, і тому я не маю бажання привселюдно зганьбити вас. Проте місяць — забагато. Звільняйтесь за тиждень і під яким завгодно приводом.

— Всього за тиждень, сер? — з відчаєм вигукнув він. — Хоч би за два тижні, дайте мені хоч два тижні!

— За тиждень, — повторив я. — І можете вважати, що з вами повелися дуже поблажливо.

Низько похиливши голову, він повільно пішов геть, зовсім знищений, а я загасив свічку й повернувся до себе.

Протягом двох наступних днів Брантон якнайретельніше виконував свої службові обов’язки. Я не нагадував йому про те, що було, і з певною цікавістю чекав, як він приховає свою ганьбу. Проте вранці третього дня він проти звичаю не з’явився до мене після сніданку дістати розпорядження. Виходячи з їдальні, я зустрів Рейчел Хауелз, покоївку. Я вже вам казав, що дівчина тільки-но одужала, тож вона була дуже бліда та змарніла, і я дорікнув їй за те, що вона стала до роботи.

— Вам треба лежати, — сказав я. — Повернетесь до своїх обов’язків, коли зміцнієте.

Вона глянула на мене з таким дивним виразом, що я навіть подумав, чи не зашкодила хвороба її розуму.

— Я вже зміцніла, містере Масгрейве, — відповіла вона.

— Послухаємо, що скаже лікар, — заперечив я. — А зараз облиште працювати, а коли підете вниз, скажіть там, що я хочу бачити Брантона.

— Дворецький зник, — мовила вона.

— Зник? Куди зник?

— Зник. Ніхто його не бачив. В кімнаті його немає. Він зник, авжеж, зник, зник!

Вона притулилася до стіни й істерично засміялась, а я, переляканий цим раптовим припадком, кинувся до дзвоника покликати на допомогу. Дівчину, яка не перестаючи сміялася, скрикувала й ридала, відвели до її кімнати, а я заходився розпитувати про Брантона. Сумнівів не залишалося: він зник. На його ліжку ніхто не спав, і жодна людина не бачила його відтоді, коли він напередодні ввечері пішов до себе в кімнату. Годі було навіть уявити, як він вийшов з будинку, бо вікна і двері — це виявилось ранком — було замкнено зсередини. Одяг Брантона, годинник, гроші — геть усе залишилося в його кімнаті, зник тільки чорний костюм, що в ньому Брантон звичайно ходив. Його капці теж зникли, але черевики стояли на місці. Куди ж пішов дворецький Брантон уночі, і що з ним сталося?

Звичайно, ми обшукали весь будинок і надвірні будівлі, але ніде не знайшли Брантонового сліду. А наш будинок, повторюю, — це справжній лабіринт, особливо його старе крило, де ніхто не живе, однак ми й там оглянули кожну кімнату й горище, та ніде не побачили й найменшого знаку зниклого чоловіка. Мені не вірилось, що Брантон пішов, покинувши все своє майно, але де все ж таки він подівся? Я викликав поліцію, проте й вона нічого не з’ясувала. Напередодні вночі йшов дощ, тому ми оглянули всі газони й стежки навколо будинку, але намарне. Отак стояли справи, коли нова подія відвернула нашу увагу від цієї таємниці.

Дві доби Рейчел Хауелз була така хвора, переходячи від марення до істеричних припадків, що доводилось запрошувати до неї на ніч доглядальницю. На третю ніч після зникнення Брантона доглядальниця, бачачи, що пацієнтка добре спить, і собі задрімала в кріслі. Коли ж вона рано-вранці прокинулась, то побачила — ліжко порожнє, вікно відчинене, а хворої й близько немає. Мене відразу розбудили, і я з двома лакеями подався шукати дівчину. Неважко було визначити, в якому напрямку вона втекла, бо, починаючи від вікна, ми легко пройшли по її слідах через газон до озера, де вони й кінчалися біля всипаної жорствою алеї, що веде з наших володінь. Озеро там має