Три метри над рівнем неба - Федеріко Моччіа

Бабі згадала ранок, коли вона розмовляла з Даніелою. Вона була тоді заспана, але… Звісно, її сестра знає це ім’я!

— Дані, ти знаєш, як його звати. Скажи мамі!

Даніела вражено подивилась на Бабі. Чи вона з глузду з’їхала? Сказати мамі? Видати Степа? Згадала, як ті хлопці вчинили з Бранделлі, та багато інших схожих історій. Вони б їй понівечили «Веспу», вони б її побили, зґвалтували. З’явилися б жахливі написи на стінах школи на її адресу про сороміцькі речі, яких вона, на жаль, поки що не робила. Видати його? Вона миттєво втратила пам’ять.

— Мамо, я знаю тільки, що його звуть Степ.

Бабі накинулась на сестру.

— Брехуха! Ти — брехуха! Я не пам’ятаю його імені, але сьогодні вранці ти мені казала, як його звати. Тобі та твоїм подругам воно відоме!

— Та що ти кажеш?

— Ти просто боягузка! Не хочеш казати, тому що боїшся! Але ти знаєш, як його звати.

— Ні, не знаю.

— Знаєш! Ти мені його казала.

Бабі раптом зупинилась. Ніби щось у її голові відкрилося, вивільнилося, прояснилося. Ось. Вона згадала.

— Стефано Манчіні. Ось його ім’я. Дехто зве його Степ.

Потім подивилась на свою сестру й процитувала її слова: — «Я і мої подруги звемо його десять-з-плюсом».

— Молодець, Бабі.

Клавдіо витяг з кишені папірець, на якому він усе занотовував. Записав ім’я, щоб не забути. Поки записував, рознервувався. Прочитав там щось, що мав зробити, але було вже запізно.

Даніела подивилась на сестру.

— Ти почуваєшся сильною, га? Не розумієш, що вони тобі зроблять? Вони знищать тобі «Веспу». Поб’ють тебе, напишуть про тебе всячину на стінах школи.

— Та ну, «Веспа» й без того понівечена. На стінах не думаю, що вони щось напишуть, оскільки сумніваюсь, що хтось із них вміє писати. А якщо спробують зробити мені щось погане, мій батько мене захистить, правильно?

Бабі обернулась до нього. Клавдіо подумав про Аккадо, уявив біль, який той мав відчувати, коли йому розтрощили носа.

— Звичайно, Бабі, я з тобою.

Спитав себе, чи правдивим було це твердження. Мабуть, не дуже. Але воно досягло мети. Бабі, уже заспокоєна, пішла на кухню. Взяла своє зелене яблуко і знову його помила. Потім, тримаючи його за хвостик, почала обертати. Один оберт — одна літера. Коли хвостик відривався, це була перша літера імені того, хто про тебе думає. А, Б, В, Г, Ґ, Д. На Д хвостик обірвався з сухим тріскотом.

Вийшло Д. Кого вона знала на літеру Д? Нікого, ніхто їй не спадав на гадку. На щастя, випало не С. Складно, щоб хвостик витримав так довго. Але навіть якби й випала ця літера, вона б однак не дуже переймалася. Вона не боялася.

Пройшла повз матір. Усміхнулась їй. Рафаелла подивилась їй услід. Вона пишалася своєю дочкою. От Бабі пішла в неї. Не те що Даніела. Її страх, зрештою, виправданий. Даніела схожа на свого батька. Клавдіо поклав сірий костюм на ліжко.

— Люба, ти купила велику кавоварку?

— Ні, я забула.

Рафаелла зачинилась у ванній.

«Ну як же так, — подумав Клавдіо, — я ж це навіть занотував у списку покупок». Вирішив нічого більше не казати, таким чином виправдовуючи характер Даніели. Та й зрештою, що він міг вимагати? Він і так знав, що Рафаелла її не купила б. Вона вважала це марними витратами. Можливо, саме через те Рафаелла про це забула, хоча він і написав: «Купити більшу кавоварку». Клавдіо вибрав сорочку, кинув її на ліжко. Потім на неї поклав свою улюблену краватку. Хтозна, може, сьогодні йому вдасться її вдягнути.

Батьки пішли собі, наказавши, як завжди, нікому не відчиняти. Одразу ж після цього Бабі збігла вниз у халаті й, ніким не помічена, залишила ключі від дому під килимком у під’їзді. Хтозна, де зараз Палліна. Перегони на мотоциклах на Олімпійському… Ну, якщо їй це до вподоби…

Даніела стояла в коридорі. Розмовляла з Андреа по телефону і одночасно ручкою гармудзляла їхні імена та сердечка на папірці. Андреа, почувши, що Даніела не відповідає, зацікавився.

— Дані, а що ти там робиш?

— Нічого.

— Як це — «нічого»? Я чую шум.

— Я пишу.

— Ага, і що ж ти пишеш?

— Та так, нічого… — Даніела збрехала: — Я малюю.

— Ага, зрозумів. І ти малюєш у той час, коли розмовляєш зі мною?

— Та ні, я тебе слухаю. Я все зрозуміла.

— Тоді повтори.

Даніела зітхнула.

— По понеділках, середах та п’ятницях ти ходиш до спортзалу, а у вівторок та четвер у тебе англійська.

— О котрій?

Даніела на хвильку запнулась.

— О п’ятій.

— О шостій. Бачиш, ти не слухала.

— Та слухала, просто не запам’ятала. А ти зрозумів, чому я раніше не могла говорити?

— Так, тому що були твої батьки, які прощалися перед тим, як вийти.

— Власне! І я тобі давала знати ось так: «гм, гм». А ти не розумів.

— А як я це зрозумію, якщо ти нічого не кажеш?

— А як би я тобі це сказала, якщо вони просто переді мною стояли? От ти даєш! Є ідея: ми маємо вигадати кодове слово, яке означало б, що зараз ми не можемо вільно говорити.

— Наприклад?

— Подумаймо…

— Ми можемо казати назву моєї англійської школи?

— А як вона зветься?

— От бачиш, ти таки не слухала. «British».

— Так, «British» мені подобається.

Бабі саме вийшла в коридор і стала перед сестрою.

— Ну це ж неможливо, що ти повсякчас висиш на телефоні!

Даніела їй не відповіла. Вирішила одразу випробувати нове слово.

— «British».

Андреа на мить розгубився.

— Що таке, ти не можеш говорити?

— Звісно! Інакше чого б я говорила «British»? Просто так, без сенсу? Тоді навіщо ми вибирали кодове слово?

— Добре, але я звідки знаю, що ти зараз не могла говорити?

— Е, ні, ти мав це знати. Я сказала «British».

— Так, але я подумав, що, може, ти випробовуєш, як воно тобі звучить.

Їхню дискусію, яку важко було назвати інтелектуальною, раптово перервав монотонний голос працівниці «Телекому»: — Увага, терміновий міський телефонний дзвінок на номер…

Даніела та Андреа замовкли. Чекали на першу цифру, яка мала визначити, кого з них двох шукають.

— 3… 2…

Даніела вигукнула, перекрикуючи голос