Де поховані мрії? - KoХанна
я відчуваю каяття
за те, що час не цінувала,
за те, що все своє життя
на післязавтра відкладала.
Я біжу крізь високу, висохлу від розпеченого сонця, траву. Тут немає стежок, бо майже немає людей. Трава врізається в мою шкіру, дряпає її, але мені не боляче.
Світле волосся кольору пшонинці переливається і мчить слідом за мною.
Посмішка не сходить з обличчя. Божевілля! Ноги мчать швидше, я заплющую очі і вдихаю в легені стільки повітря, скільки вдається. Чому у людей такі маленькі легені? Я хочу забрати це повітря з собою додому та дихати ним, коли мені стане сумно.
Я біжу так швидко, що вже не контролюю своїх рухів, ноги перетворюються на шкіру із сотнями подряпин. Серце вискакує, і я зупиняюся. Далі бігти нікуди, там урвище. А за ним шум хвиль небесного кольору. Я сміюся, піднімаю руки вгору і кричу, так що здається сама зараз оглухну від цього крику. Як мені добре.
Невже це відбувається зі мною? Чому я така щаслива тут? Сльози, сміх та голосний крик. Схоже на істерику. Можливо це вона. В мене істерика від щастя.
У мене стільки емоцій, моє тіло не витримує всіх почуттів, тому їхню частину я передаю Всесвіту. Я дарую частину свого кохання і частину свого щастя світу навколо. Тоді мені здавалося, що тієї сили вистачить, щоб знову запалити сонце, якщо воно згасне. Тоді я і подумати не могла, що те місце, де я була така щаслива, знищать і я більше не зможу пробігти тими ж стежками.
***
Що за хрусткіт?
Горить.
Палає.
Вариться
у серці почуття.
Кричить.
Не плаче.
Свариться.
Гойдається душа.
Надворі небо хмариться,
йде обертом життя.
Здається, щось ламається
І це, ймовірно, я..
***
Твоє серце ще відчуває?
Коли очі не бачили неба
Я його малювала на стелі
Мені більше нічого не треба
Тільки дайте листи з аквареллю
Намалюю усе, що згадаю
Але бачити більше не хочу.
Мені байдуже як виглядаю
Кожен ранок та кожної ночі.
Та чому ж моє серце спокійне?
Я не знаю. Нічого не знаю .
Тільки дайте води і снодійне
Уві сні я хоч щось відчуваю.
***
Це я, чи не я?
Поясніть, як встигаєте жити?
На роботу зібратися, кави попити.
Про життя з перехожими поговорити,
Без бажання, себе ж, кожен вечір втопити.
Як це жити щасливе життя?
Кожен ранок я беньки свої відчиняю
І зі сну, як скажена, себе відриваю.
Та навіщо роблю це і досі не знаю
Але кожного дня я до себе питаю:
"Ось сьогодні то я? Чи не я?"
О десятій годині сиджу на роботі
Три години працюю, а далі обід
Я собі так набридла, що вже до нудоти
Може вже і до мене прийде той Аїд?
Ще чотири години, а може і шість,
я дивитимусь в пікселі мого екрану
Де би я не була, але чую шо скрізь
Все мені заважає, навіть спинка дивану
І сиджу у кімнаті, на самоті
та не можу стерпіти того, що почую,
Як я дихаю голосно, та в голові
я безбожно себе й безумовно дратую.
Тож, сьогодні то я?
Чи не я?
***
Ну шо, коли?
У нас були плани на завтрашній день,
Але я, нажаль, захворіла.
В суботу не можу, за планом мігрень.
В неділю - важливе діло.
Вівторок не кращий день по зіркам,
Астролог сказав - відпочинок.
У середу буду далеко.. не там.
І звісно ж, що не в понеділок.
От п'ятниця, вечір - чудова пора.
Але...я збираюсь напитись.
Компанія? Ні, я буду сама.
Від себе, нажаль, не подітись
***
Яке воно, життя без даху?
