Де поховані мрії? - KoХанна
Кохаю, як хвора,
тебе, моє місто
І як навіжена за тебе молюсь.
Краса твоя, ніби, з перлини намисто,
Чекай мене, рідний, і я повернусь.
2022. Усі ресурси виснажені. Земля не витримує і люди також. Здавалося, що смертельний вірус допоможе всьому світу згуртуватися та відчути цінність людського життя. Зрозуміти наскільки безглузда ворожнеча і нікому непотрібна гордість. Здавалося, що ось-ось суперечки між країнами закінчаться і в кожну оселю зайде мир і порядок. Що близькі люди забудуть образи і більше не буде сварок. Але цього не сталося. До вірусу додалися природні катаклізми: регулярні торнадо, повені, смерчі. Природа забирала в людей те, що будувалося роками, але, що найгірше вона забирала їхнє життя, так ніби вони нічого не варті. Подібно до того, як люди забирають ресурси, які дає земля.
Ефект бумеранга в дії, тільки природа забирає всіх без розбору. Їй не важливий вік, колір шкіри, стать, статус і навіть причетність тієї чи іншої людини до її виснаження. Хіба буде розсудлива людина в такій ситуації робити своє життя ще складнішим? Буде. Здавалося б, хіба може бути щось гірше за смертельний вірус, катаклізми та невдоволення людей по всьому світу з того чи іншого приводу? Додайте сюди війну. Ось тепер повний набір. За всіх часів люди стикалися з епідеміями: чума, холера, іспанський грип. Двома Світовими війнами. Вічним невдоволенням саме кожного індивіда.
Природними катаклізмами, такими як землетрус у Китаї (1556), Португалії (1755); великий ураган (1780), виверження Кракатау (1883), повені, циклони, посухи і т.д. Але в людей, як і землі завжди були сили. А зараз їх нема. Цей світ приречений. Все погрязло в жорстокості, несправедливості та бруді. Померло найважливіше:
людська душа, співчуття та емпатія.
***
Нам не наснилось?
Мені снився дивний сон,
Наче сплю, та прокидаюсь.
Задзвонив мій телефон,
Але я, чомусь, лякаюсь
На екрані бачу: "Ма❤ ️"
Із страхом відповідаю.
"Прокидайся! Це війна"
Що робити?
Я не знаю
Ніг не чую. Все тремтить.
Але якось одягаюсь.
А надворі гупотить.
Вибухає. Пригинаюсь.
Боже милий, це не сон.
Від жахіття не прокинусь.
Задзвонив мій телефон.
І нажаль нам не наснилось.
***
Ви знаєте молитви?
Я не знаю молитв, та молюся,
Підіймаючи руки до неба
Скрізь ракети та гвинтокрили,
Повз залізних птахів та сирени
Я не знаю молитв та молюся.
В мене є у цьому потреба
Якщо б були у мене крила
Я б молитви читала у небі
Я не знаю молитв, та молюся
За мою! За мою Україну!
За людей, що тепер у полоні
За всіх тих, хто сидить у підвалі
Я не знаю молитв, та молюся
За квітучу, вільну, чарівну
Мені боляче в серці і скроні,
Бо не знаю, що буде далі.
***
Що шепоче на вухо земля?
Впаде на люстерко пелюстка троянди,
Що влітку зростала під сильним дощем
Тепер замість неї там лунки й снаряди
І вдома не пахне червоним борщем
Впаду на дорозі між лісом та полем,
Впаду, бо не в змозі далі пройти
Бо серце пече та лунає із болем
А землі шепочуть щось в вухо мені.
Волає пронизливим криком, прекрасна,
Моя Батьківщина, від тої війни.
Вона сильно плаче, але не нещасна,
Вона не прощає гнилої душі
Вона лиш сумує за мирними днями,
Та хоче помститися руській землі.
ЧорнОзем для ворога цвинтарем стане
І ворог навіки застрягне в труні
***
Чому це саме ми?
Мене не має вдома.
І світло не горить.
Хронічна моя втома
Вщухає, та на мить.
Мене не має вдома.
Бо в дім прийшла біда.
І в серці ця судома
Всі органи звела.
