Клуб «Мефісто» - Тесс Геррітсен

— Заради Бога, скажи їй, хай яйця відростить! — гукнула Ріццолі навздогін, коли він вийшов. — Ненавиджу, коли жінки мене підставляють. Псують репутацію нам усім.

Докторка Айлс знову подивилася на тіло на підлозі.

— Ви знайшли…

— Решту? — закінчила за неї Джейн. — Так. Ліву кисть ви бачили. Права рука лежить у ванні. А тепер, гадаю, час показати вам кухню.

— Що там?

— Нові несподіванки.

Джейн рушила через кімнату до коридору.

Мора розвернулася до неї й краєм ока побачила себе в дзеркалі спальні. Відображення дивилося на неї втомленими очима, чорне волосся злиплося від розталого снігу. Але не власне обличчя змусило її заціпеніти.

— Джейн, — прошепотіла вона. — Погляньте сюди.

— Куди?

— У дзеркало. Ті символи. — Мора розвернулася й вдивилась у символи на стіні. — Бачите? Це дзеркальне зображення! Це не символи, а літери, які треба читати в дзеркалі.

Джейн подивилася на стіну, тоді на дзеркало.

— То це слово?

— Так. Тут написано Peccavi.

Детектив похитала головою.

— Навіть так це мені нічого не каже.

— Це латина, Джейн.

— І як перекладається?

— На мені гріх.

На мить жінки витріщились одна на одну. Тоді Джейн раптом реготнула:

— Оце так неймовірна заява. Думаєте, молитви до Діви Марії вистачить, щоб стерти цей конкретний гріх?

— Можливо, слово стосується не вбивці. Можливо, йдеться про жертву. — Вона подивилася на Джейн. — На мені гріх.

— Покарання, — припустила Ріццолі. — Помста.

— Це ймовірний мотив. Вона чимось розлютила вбивцю. Згрішила проти нього. Це — його розплата.

Джейн глибоко вдихнула.

— Ходімо до кухні.

Вона повела Мору коридором. Біля дверей зупинилась і глянула на неї, закляклу на порозі й надто ошелешену побаченим, щоб вимовити хоча б слово.

На вкритій кахлями підлозі було намальоване велике коло, нібито червоною крейдою. По колу на певній відстані розпливлися п’ять калюж чорного воску, який розтав і вже застигнув. «Свічки», — подумала Мора. У центрі кола лежала відрізана жіноча голова — так, щоб очі дивилися просто на них.

Коло. П’ять чорних свічок. Це ритуальне приношення.

— І тепер я мушу їхати додому, до своєї донечки, — промовила Джейн. — Зранку ми всядемося навколо ялинки, розгортатимемо подарунки й прикидатимемося, що у світі панує мир. Але я думатиму про… цю штуку… яка витріщається на мене зараз. Веселого, бляха, Різдва.

Докторка Айлс зглитнула.

— Відомо, хто вона?

— Ну, я не тягнула сюди друзів та сусідів для точного впі­знання. Гей, ви знаєте цю голову на підлозі кухні? Але, судячи з фото на водійському посвідченні, можна сказати, що це Лорі-Енн Такер. Двадцять вісім років. Каштанове волосся, карі очі. — Детектив різко засміялася. — Складіть докупи всі частини тіла, десь це й отримаєте.

— Що ми про неї знаємо?

— У сумочці знайшли корінець від чека. Вона працює в Музеї природничих наук. Ким саме — поки не знаємо, але якщо судити з будинку та меблів… — Джейн зиркнула на їдальню. — Заробляє вона небагато.

Почулися голоси та кроки, до будинку ввійшли криміналісти. Джейн негайно випросталася, щоб зустріти їх із подобою звичної для неї самовпевненості. Усім відома незламна детектив Ріццолі.

— Привіт, народе, — сказала вона, коли до кухні обережно ступили Фрост та двоє криміналістів. — У нас тут весело.

— Господи Ісусе, — пробелькотів один з криміналістів. — А де решта жертви?

— У кількох кімнатах. Гадаю, вам краще почати з…

Вона замовкла, різко напружилася.

Дзвонив телефон на кухонному столі.

Фрост стояв найближче.

— Що скажеш? — запитав він, дивлячись на Ріццолі.

— Відповідай.

Її напарник боязко взяв слухавку затягнутою в рукавичку рукою.

— Алло? Алло? — І знову поклав. — Дали відбій.

— Як визначився номер?

Фрост натиснув кнопку історії дзвінків.

— Бостонський.

Джейн узяла свій мобільний, подивилася на дисплей.

— Я спробую перетелефонувати, — сказала вона, набираючи номер. Послухала сигнали. — Не відповідає.

— Я перевірю, чи з нього телефонували сюди раніше, — сказав Фрост. Проглянув історію, кожен вхідний та вихідний дзвінок. — Так, ось дзвінок на 911. Десять хвилин на першу.

— Наш убивця проголосив про завершення роботи.

— Є ще дзвінок, перед цим. Кембриджський номер. — Він підвів очі. — П’ять хвилин на першу.

— То наш убивця телефонував звідси двічі?

— Якщо це був убивця.

Джейн пильно подивилася на телефон.

— Нумо, поміркуємо. Він стоїть тут, у кухні. Щойно вбив її й розчленував. Відрубав кисть, руку. Виклав голову тут, на підлозі. Для чого комусь телефонувати? Він хоче похвалитися? І кому тоді зателефонує?

— То перевірте, — запропонувала Мора.

Джейн знову взяла свій мобільний, цього разу набрала номер у Кембриджі.

— Дзвонить. Гаразд, це автовідповідач… — Вона замовк­ла й раптом різко глянула на докторку Айлс. — Ви не повірите, чий це номер.

— Чий?

Вона дала відбій і знову набрала номер. Передала телефон Морі.

Судмедекспертка почула чотири сигнали. Тоді ввімкнувся запис на автовідповідачі. Голос одразу ж здався бентежно знайомим.

«Ви зателефонували до докторки Джойс П. О’Доннел. Я хочу вас вислухати, тож залиште повідомлення, будь ласка, і я вам перетелефоную».

Мора натиснула кнопку й так само ошелешено подивилася на Джейн.

— Для чого вбивці телефонувати Джойс О’Доннел?

— Жартуєте? — перепитав Фрост. — Це її номер?

— А хто це? — запитав один із криміналістів.

Ріццолі глянула на нього.

— Джойс О’Доннел — упириця, — мовила вона.

4

Це було не те місце, де Джейн воліла б опинитися різдвяного ранку.

Вони з Фростом сиділи в її «субару», припаркованому на Браттл-стріт, і дивилися на велику білу резиденцію в колоніальному стилі. Коли Джейн була тут востаннє, стояло літо й садок перед будинком був бездоганно доглянутий. Дивлячись на нього тепер, у зовсім інший сезон, вона знову була вражена тим, з яким смаком підібрані деталі, від сизого оздоблення до красивого різдвяного вінка на дверях. Ковані ворота були прикрашені сосновими гілками з червоною стрічкою, а у вікно першого поверху було видно ялинку з мерехтливими прикрасами. Дивно. Навіть упирі святкують Різдво.

— Якщо ти не хочеш, — сказав Фрост, — з нею можу поговорити я.

— Думаєш, я не впораюся?

— Думаю, тобі буде важко.

— Важко буде не вчепитись їй у горлянку.

— Бачиш? Я саме про це. Твоє ставлення до цієї жінки тільки заважатиме. Ти вже мала з нею справу, і це на все впливає. Ти не можеш зберігати нейтралітет.

— Ніхто не зміг би, знаючи, хто вона така й чим займається.

— Ріццолі, вона робить те, за що їй платять.

— Шльондри теж так роблять.

«Тільки от шльондри нікого не кривдять», — подумала Джейн, дивлячись на будинок Джойс О’Доннел. Будинок, за який було заплачено кров’ю жертв убивств. Шльондри не входять до зали суду, пританцьовуючи, у стильному костюмі від «Сент-Джон» і не дають свідчень на користь м’ясників.

— Я просто кажу — намагайся зберігати спокій, гаразд? — сказав Фрост. — Ми не мусимо її любити. Але не можемо собі дозволити її бісити.

— Думаєш, я збираюся?

— А ти глянь на себе. Уже випустила пазурі.

— Це суто самооборона. — Джейн штовхнула дверцята машини. — Бо я знаю, що це стерво спробує