Клуб «Мефісто» - Тесс Геррітсен

Він допитливо подивився на Джейн, так, що їй захотілося відвернутися. Вони вже два роки були напарниками, і хоча не надто близько дружили, між ними було порозуміння, яке нечасто трапляється між друзями чи навіть коханцями, бо вони бачили ті самі жахіття, вели ті самі битви. Фрост краще за всіх, навіть за її чоловіка Гебріела, знав, що поєднувало їх із Джойс О’Доннел.

Та з убивцею, відомим як Хірург.

— Вона досі тебе лякає, так? — тихо запитав він.

— Вона мене просто бісить.

— Бо знає, від чого тобі страшно. І ніколи не припиняє нагадувати про нього, згадувати його ім’я.

— Наче я хоч трошечки боюся типа, який навіть пальцями ніг поворухнути неспроможний? Який і посцяти не може, поки медсестра йому трубку в прутня не запхає? О так, Воррен Гойт мене дуже лякає.

— Тобі досі сняться кошмари?

Це запитання заскочило Джейн. Збрехати вона не мог­ла, напарник помітив би, тому промовчала взагалі, див­лячись перед собою, на ідеальну вулицю з ідеальними будинками.

— Мені б снилися, якби таке сталося зі мною, — сказав Фрост.

«Але ж не сталося, — подумала Ріццолі. — Це я відчувала Гойтове лезо на горлі, це я ношу шрами від його скальпеля. Це про мене він досі думає, досі фантазує». Хоча він більше ніколи не зможе скривдити її, від самого знання про те, що вона досі об’єкт його бажань, у неї виступали сироти.

— Чому ми про нього говоримо? — спитала вона. — Йдеться про О’Доннел.

— Цих двох не розділиш.

— Це ж не я постійно його згадую. То повернімося до справи, гаразд? Джойс П. О’Доннел та чому вбивця вирішив їй зателефонувати.

— Ми не можемо бути певні, що їй телефонував саме злочинець.

— Поговорити з О’Доннел — ось чудовий секс по телефону в уяві кожного збоченця. Вони розповідають їй свої найпаскудніші фантазії, вона їх ковтає й просить добавки, тим часом роблячи нотатки. Ось для чого він їй телефонував. Хотів похвалитися своїм досягненням. Хотів, щоб його послухали. Докторка Вбивство — очевидний кандидат для такого».

Вона розлючено повернула ключа в замку й завела двигун. З вентилятора подуло холодом.

— Він для цього їй телефонував. Похвалитися. Скупнутися в її увазі.

— Для чого їй про це брехати?

— А чому б не сказати нам, де вона була вночі? Виникають запитання щодо того, з ким вона була. Чи цей дзвінок не був запрошенням.

Фрост насупився.

— Ти маєш на увазі те, що я думаю?

— Незадовго до опівночі наш убивця шинкує Лорі-Енн Такер. Тоді телефонує О’Доннел. Вона стверджує, що її не було вдома, що дзвінок пішов на автовідповідач. А що, як вона була вдома? Що, як вони таки поговорили?

— Ми телефонували їй о другій. Вона не відповіла.

— Бо вдома її більше не було. Вона сказала, що була з друзями… — Ріццолі подивилася на напарника. — Що, як то був один друг? Один новісінький дружбан.

— Та ну. Ти справді думаєш, що вона захищала б цього вбивцю?

— Як на мене, вона на все спроможна. — Джейн відпустила гальмо й від’їхала від узбіччя. — На все.

5

— Не годиться так проводити Різдво, — сказала Анджела Ріццолі, зиркаючи на дочку з-за кухонної плити.

На конфорках побулькували, клацаючи кришками, чотири каструлі, пара пасмами звивалася навколо вологого від поту волосся Анджели. Вона підняла кришку з каструлі й висипала в окріп миску домашніх ньоків. Їхнє булькання віщувало неминуче наближення обіду. Джейн глянула на безкінечні тарелі частування. Найгіршим страхом Анджели Ріццолі було те, що хтось колись вийде з її дому голодним.

Сьогодні цього не мало статися.

На столі ароматно пахнула орегано та часником запечена бараняча нога, поруч на пательні сичала картопля, здобрена розмарином. Джейн побачила чіабату та салат із томатів і моцарели. Самотнім внеском Джейн та Гебріела до цього бенкету став салат із зелених бобів. З-під кришок на плиті доносилися інші аромати, в окропі крутилися й булькали ніжні ньокі.

— Чим тобі допомогти, мамо? — запитала Джейн.

— Нічим. Ти ж із роботи, то посидь.

— Хочеш, я натру сир?

— Ні-ні, ти, певно, втомилася. Гебріел сказав, що всю ніч не спала. — Анджела швиденько помішала в каструлі дерев’яною ложкою. — Не розумію, чому ти й сьогодні мусила працювати. Це нерозумно.

— Така в мене робота.

— Але це ж Різдво.

— Скажи це поганцям.

Джейн дістала з шухляди тертку й почала натирати шмат пармезану. На цій кухні неможливо було сидіти спокійно.

— А чому Майк та Френкі не допомагають? Ти, певно, весь ранок куховарила.

— Та ти знаєш своїх братів.

— Так, — пирхнула Джейн. «На жаль».

У вітальні, як завжди, горлав з телевізора футбол. Крики чоловіків доєднувалися до ревіння стадіону — всі віншували якогось типа з пружним задком та м’ячем зі свинячої шкіри.

Анджела швиденько оглянула бобовий салат.

— О, на вигляд непогано! Чим заправляла?

— Не знаю, це Гебріел готував.

— Тобі так пощастило, Джейні. Твій чоловік уміє готувати.

— Пару днів помуч татка голодом, і він теж навчиться.

— Не навчиться. Так і змарніє за столом, чекаючи, поки обід сам до кімнати запливе.

Анджела зняла каструлю з плити й перевернула над друшляком, висипаючи готові ньокі. Коли пара розсіялася, Джейн побачила її мокре обличчя, обрамлене пасмами волосся. На­дворі вітер пронизував крижані вулиці, а тут, на материній кухні, від спеки горіли обличчя й вікна вкривала пара.

— А ось і матуся, — сказав Гебріел, заходячи до кухні з Реджиною на руках. — Дивіться, хто вже прокинувся.

— Щось вона недовго поспала, — зауважила Джейн.

— Це під футбол? — Гебріел засміявся. — Наша дочка точно вболіває за «Патріотів». Чула б ти, як вона завивала, коли «Дельфіни» їм забили.

— Дай її мені.

Джейн розкрила обійми й притиснула непосидючу Реджину до грудей. «Моїй дитині лише чотири місяці, — подумала, — а вона вже намагається від мене втекти». Розлючена маленька Реджина прийшла до цього світу, вимахуючи кулачками, червона від крику. «Невже тобі так не терпиться вирости? — питала себе Джейн, заколисуючи дочку. — Не хочеш трохи довше побути маленькою, дозволити тримати тебе, тішитися тобі, поки роки не вивели тебе за мій поріг?»

Малеча схопила матір за волосся й боляче смикнула. Джейн поморщилася, прибрала чіпку ручку. І раптом подумала про іншу руку, холодну, позбавлену життя. Чиясь інша дочка нині лежить у морзі, розрубана на шматки. «Ну ось, Різдво. Сього­дні мені як ніколи не варто думати про мертвих жінок». Але цілуючи шовковисте волосся Реджини, вдихаючи аромат мила й дитячого шампуню, вона не могла викинути з голови іншу кухню й те, що дивилося на неї з кахляної підлоги.

— Агов, ма, там перерва. Коли їсти будемо?

Джейн підвела очі: до кухні вкотився Френкі, старший брат. Востаннє вони бачилися рік тому, коли він прилетів додому на Різдво з Каліфорнії. Відтоді плечі в нього стали ще ширші. Здавалося, Френкі щороку збільшується, руки були вже такі м’язисті, що висіли тепер не прямо, а арками, мов у горили. «Стільки годин у спортзалі, і що це йому дало? — подумала Джейн. — Став більший,