Клуб «Мефісто» - Тесс Геррітсен

— Як твої справи? — запитала Мора.

— Ти знала, що минулого місяця в отця Роя стався удар? Я тепер поліційний капелан.

— Детектив Ріццолі мені розповіла.

— Кілька тижнів тому був на місці злочину в Дорчестері. Там, де офіцера застрелили. Бачив тебе.

— Я тебе не бачила. Треба було привітатися.

— Ну, ти була зайнята. Зосереджена, як завжди. — Він усміхнувся. — Ти буваєш дуже сердитою з виду, Моро. Ти це знала?

Жінка засміялася.

— Може, саме в цьому й проблема.

— Проблема?

— Я відлякую чоловіків.

— Мене ж ти не злякала.

«Як можна? — подумала Мора. — Твоє серце недоступне, його не розіб’єш».

Вона підкреслено глянула на годинника й підвелася.

— Уже пізно, і я стільки часу в тебе забрала.

— Не те щоб у мене були нагальні справи, — зауважив Деніел, прямуючи з нею до виходу.

— Маєш доглядати цілу паству душ. До того ж нині Святвечір.

— Як ти могла помітити, мені теж сьогодні немає куди податися.

Мора зупинилася, розвернулася до нього. Вони стояли самі в церкві, вдихаючи знайомі аромати воску й ладану, що несли спогади про дитинство, повне інших Святвечорів, інших служб. Про ті дні, коли відвідини церкви не викликали того сполоху, який вона відчувала зараз.

— Добраніч, Деніеле, — мовила вона, повертаючись до дверей.

— Побачимося ще за чотири місяці? — гукнув він навздогін.

— Не знаю.

— Я скучив за нашими бесідами, Моро.

І знову вона завагалася, піднісши руку до дверей.

— Я теж скучила. Може, саме тому нам краще обходитися без них.

— Ми не зробили нічого такого, чого слід було б соромитися.

— Поки ні, — м’яко відповіла Мора, дивлячись не на нього, а на важкі різьблені двері, що стояли між нею та втечею.

— Моро, не треба все так кидати. Я не розумію, чому б нам не підтримувати певні…

Він замовк. Дзвонив її мобільний.

Мора виловила його з сумочки. О цій порі дзвінок не віщував нічого доброго. Відповідаючи, вона відчувала на собі Деніелів погляд і власне тремтіння від цього погляду.

— Докторка Айлс, — сказала вона, удавано спокійно.

— Веселого Різдва, — озвалася детектив Джейн Ріццолі. — Здивована, що ви не вдома, спершу зателефонувала туди.

— Я пішла на опівнічну службу.

— Боже, та вже ж перша година. Хіба вона не скінчилася?

— Так, Джейн, скінчилася, і я саме йду з неї, — відповіла Мора, обрубуючи подальші запитання. — Що у вас для мене?

Докторка Айлс уже знала, що це не дзвінок ввічливості, а виклик.

— Адреса — Прескотт-стріт, 210, Східний Бостон. Приватний будинок. Ми з Фростом приїхали з пів години тому.

— Подробиці?

— У нас одна жертва, молода жінка.

— Вбивство?

— О так.

— Дуже впевнено говорите.

— Приїдете й побачите.

Вона поклала слухавку й побачила, що Деніел досі дивиться на неї. Але мить ризику, мить для слів, про які вони обоє могли пошкодувати, минула. Втрутилася смерть.

— Тобі треба працювати?

— Сьогодні чергую. — Мора опустила телефон назад до сумочки. — Рідних у місті не маю, тож сама зголосилася.

— Саме в цю ніч?

— Те, що нині Різдво, мало що для мене змінює.

Вона застібнула комір пальта й вийшла з будівлі в ніч. Він вийшов слідом за нею, і поки Мора торувала шлях до свого авто через свіжий сніг, Деніел дивився на неї зі сходів, а його біле вбрання тріпотіло під вітром. Озирнувшись, вона побачила, що він, прощаючись, підніс руку.

Він махав їй і тоді, коли вона вже поїхала геть.

3

Сині вогні трьох патрульних машин пробивалися крізь філігрань снігопаду, повідомляючи всім поблизу: тут щось сталося, щось жахливе. Намагаючись поставити свій «лексус» попід кучугуру, щоб могли проїхати інші автомобілі, Мора відчула, що подряпала бампер. О цій порі, на Святвечір, на цю вузьку вуличку звертали тільки автівки таких, як вона, із почту Смерті. Вона посиділа трохи, готуючись до виснажливих годин роботи, сині спалахи зачаровували втомлені очі. Кінцівки заніміли, кров перетворилася на крижану кашу. «Прокидайся, — звеліла собі подумки. — Час ставати до роботи».

Докторка Айлс вийшла з автомобіля, і раптовий подих холоду звіяв увесь сон. Вона пройшла по свіжій сніговій пудрі, що білим пухом розліталася з-під її чобіт. Хоча було вже пів на другу, у кількох скромних будинках уздовж вулиці горіло світло і в одному вікні, прикрашеному трафаретними зображеннями оленів у польоті та льодяників, виднівся силует допитливого сусіда, який визирав зі свого теплого дому в ніч, яка не була вже ані тиха, ані свята.

— Агов, докторко Айлс? — гукнув до неї патрульний, знайомий з лиця старший коп. Було ясно, що він її точно знає. Усі вони її знали. — Як це вам сьогодні так пощастило, га?

— Можу запитати у вас те саме, офіцере.

— Гадаю, ми обоє витягли короткі соломинки, — засміявся він. — Веселого, так його, Різдва.

— Детектив Ріццолі вже там?

— Так, вони з Фростом відео знімають. — Коп указав на подібний до коробки будинок, запханий у ряд підтоптаних старіших будівель, у якому горіли всі вогні. — Вони, певно, вже на вас чекають.

Морину увагу привернув різкий звук: когось жорстоко нудило. Вона побачила білявку, яка, зігнувшись навпіл, притримувала довге пальто, щоб не замастити поділ, і блювала в кучугуру.

Патрульний пирхнув. Пробуркотів до Мори:

— Оце нівроку детектив відділу вбивств з неї буде. Приходить, така, наче зі знімального майданчика «Кеґні та Лейсі»[3]. Командує тут. Авжеж, міцний горішок. А тоді заходить до будинку, один погляд, і вже блює в сніг.

Він зареготав.

— Я її раніше не бачила. Вона з відділу розслідування вбивств?

— Чув, саме перевелася з відділу боротьби з наркотиками й проституцією. Це комісару прийшла в голову блискуча ідея залучити до відділу побільше жінок. — Патрульний похитав головою. — Вона надовго не затримається, от згадаєте мої слова.

Жінка витерла рота, зробила кілька нетвердих кроків до ґанку й опустилася на сходи.

— Агов, детективе! — гукнув патрульний. — Ви б, може, відійшли з місця злочину? Якщо знову знудить, хай хоч не там, де збирають докази!

Молодший коп, який стояв неподалік, пирcнув.

Білява детектив різко звелася на ноги, і яскраве мигтіння патрульних вогнів освітило мертвотно-бліде обличчя.

— Я хвилинку в машині посиджу, — пробелькотіла вона.

— Авжеж. Так і зробіть, мем.

Мора дивилася, як детектив повертається до прихистку свого авто. Які жахіття в тому будинку чигають на неї саму?

— Док, — покликав її детектив Баррі Фрост. Він саме вийшов з будинку й стояв на ґанку, зіщулившись у своїй вітрівці. Біляве волосся було розпатлане, наче він щойно виліз із ліжка. Хоча обличчя в нього завжди було бліде, жовтуватий полиск освітлення ґанку надав йому ще хворобливішого вигляду.

— Я так розумію, там усе погано, — мовила судмедекспертка.

— Не те, що хотілося б бачити на Різдво. От подумав, що варто вийти, ковтнути повітря.

Вона зупинилася біля сходів, зауважила мішанину слідів на присипаному снігом ґанку.

— Сюди можна?

— Так. Це сліди поліції Бостона.

— А що з іншими слідами,