Заміж у покарання - Марія Акулова

— Кидай їх заради мене, Аль. Я заради тебе будь-кого кину…

Сміюся і плескаю хлопця по грудях, а в моїх при цьому розливається тепло. І ще милуюся його ямочками, коли посміхається.

Це звучить дуже зворушливо. Навіть сперечатися не хочеться. Напевно, якщо він так каже, що йому заради мене теж є, що кидати.

– Не можу, Міть… Пробач…

– На мотику на річку, Аль… Без шоломів… Давай…

Його пропозиція звучить так хвилююче, що в мене дух перехоплює. Бурхлива уяву відразу все малює. Картина зовсім не з пристойних, але як привабливо...

Їхати, розкинувши руки, щоб вітер обдував, волосся розвивалося, кричати... Тому що з ним все можна робити голосно. І сміятися. І лаятись...

А якщо вже річка, то, може, навіть поплавали б…

А-а-а-а… Як привабливо і як недозволено.

Мружуся і мотаю головою. Ні. Потім. У тому нашому майбутньому житті — все на світі.

Кладу свої долоні на руки Мітька. Знімаю зі своїх стегон, веду вгору. Я знаю, що це лише наша традиція – виявляти повагу та любов до людей, зокрема чоловіків, цілуючи їхні руки. Але Митю я хочу любити по-різному: як хочеться йому, і як хочеться мені.

Тому тягну ближче, притискаюся губами до кісточок, піднімаю збентежений погляд. Від того, як він усміхається, соромлюся ще сильніше.

Знаю, що він у цей жест закладає не той сенс, що я, але це не має значення, ми про все домовимося.

— А якщо вночі під'їду, спустишся?

Він зглитує, я бачу, як смикається кадик і дуже хочу пообіцяти дурість, але з останніх сил мотаю головою. Не можу так вчинити з батьками та власною репутацією. Мені й так складно дивитися їм у вічі. Хочу зберегти хоча б крихти.

– От дідько-о-о…

Мітька свариться. Смикає руки. У мене зіниці розширюються від хвилювання. Думаю, що зараз розлютиться, звинуватить, піде. Але він крокує ближче, піддягає моє підборіддя, ми дивимось одне одному в очі.

– Отруїла мене…

Я мовчу, по шкірі мурашки. Це не правда. Я – віруюча людина, а чаклунство – це гріх. Щоправда я все одно грішниця. Знаючи правила, порушувати їх – це навмисний злочин проти Бога. Але з Митею про це не сперечаюся. Просто чекаю.

Злість у його погляді потихеньку гасне. Я видихаю. Він прийняв обидві відмови. Він готовий далі терпіти мої особливості. Подається вперед за поцілунком наостанок. Моє нутро протестує, мені здається не варто, але я знову не відмовляю.

Правда цього разу поцілунку не стається.

Наші губи майже зустрічаються, коли я чую голосний хрускіт сухої гілки за спиною. Лякаюсь моментально, сіпаюся і розвертаюсь. Роблю крок назад, втискаюся спиною в груди Міті.

Бачу без перебільшення шалені чорні-чорні очі брата – Бекіра, і втрачаю мову.

Він дивиться над моєю головою. Його щелепи стисснуті, виски пульсують. Кулаки стискаються. Я починаю тремтіти. 

Коли Бекір опускає погляд на мене – холоднішаю і завмираю. Хочу щось сказати у своє виправдання і захист Митька, але язик не повертається. Чую:

– Пішла звідси, Айко…

Захлопую рот і стежу, як брат ховає чотки в кишеню штанів, починає закочувати рукави своєї білосніжної сорочки.