Заміж у покарання - Марія Акулова

Розділ 2

Айлін

Думки про нахабу, під чиїми ногами я ніби-то плутаюся, вилітають з голови, варто мені побачити Митька.

Я озираюся востаннє, а потім виходжу з тіні, прямуючи до нього швидким кроком.

Ресторан, в якому гуляють весілля Лейли з Азаматом, тримає один із добрих друзів мого бабаси.

Я половину дитинства провела тут, розважаючи себе самостійно, поки тато з друзями пили чай, говорили про щось серйозне та грали у нарди.

Завдяки цьому знаю, що на задньому дворику має бути безпечно. Сюди важко дійти. Та й навіщо це робити комусь, крім нас?

– Аля… – Митько видихає і дивиться на мене так, ніби ми не бачилися місяць, хоч насправді зустрічалися позавчора. Я сказала, що за терміновим дорученням Лейляші їду до квіткового, а сама… Ох…

Мені одночасно дуже соромно і досі солодко скручує щось у животі від спогадів, як Дмитро мене притискав, як цілував, що шепотів…

Він багато разів казав, що не залізний. Але і я теж не залізна. Дуже хочу, щоб скоріше завів розмову про шлюб. Мені здається, що півтора роки для переконаності у правильності свого вибору більш ніж достатньо. Я у своєму впевнена. На багато готова піти, щоб його обстояти.

– Швидше йди до мене…

Я прискорююсь у відповідь на прохання-наказ хлопця. Він стоїть під виноградом. Теж у тіні. Я крокую до нього і потрапляю до міцних рук.

Вони відразу лягають на мої стегна і стискують до болю. Митя ковзає поглядом по тілу. Я сьогодні в атласній синій довгій сукні. На плечах – бретельки. Декольте справді надто відкрите, але я запитала у мами, вона не заборонила його одягати.

Просто в залі ніхто не дозволив би собі так хижо й відверто заглядати в ложбинку між грудьми. Навіть прокурор стримався, а Митько...

Від його погляду мій живіт знову зводить спазмом. Мені двадцять років і ось такі погляди, поцілунки і відчуття чоловічого бажання, що притислося до живота, — максимум моїх чуттєвих переживань на цей момент.

Мені хотілося б більшого, але після нікаха. Я мрію вийти заміж раз і на все життя, народити як мінімум трьох дітей, виховати їх гідними людьми, а постарівши, розповідати онукам про своє чесне, щасливе життя без необхідності опускати погляд і прибріхувати.

Вірю, що з Дмитром все буде саме так.

Його долоня повзе мені за спину, я стискаю кисть і ловлю затуманений погляд.

– Мітюш, будь ласка…

Він хмуриться, не хоче відмовлятися від можливості мене обмацати, але здається. Трохи нахиляється до мого обличчя, я одразу роблю, що просить без слів. Стискаю щоки хлопця – вони гладкі. Він завжди акуратно голиться. Притискаюсь своїми губами до його.

Хочу відразу відсторонитися, але він притримує, пірнаючи пальцями в моє залаковане волосся. Я напружуюсь, навіть тихенько мугикаю, але він вимагає розслабитися, з натиском масажуючи шкіру подушечками пальців.

Я відчуваю, як по моїм губам проїжджається язик. Хоче у мене. Я знаю. Вже кілька разів дозволяла, хоч і харам.

Мене зсередини розриває суперечливість. Творити таке під носом у батьків та шановних людей – не просто нахабство, а недозволений глум. Але як я можу нескінченно йому відмовляти? Він же теж людина... Я ж його кохаю...

Несміливо розслабляю рот, Митя відразу штовхається і починає раз по раз пірнати глибоко і назад.

Якщо чесно, такі поцілунки мені не подобаються. Можливо тому, що просто ще не розумію всього у стосунках між чоловіками та жінками, але я вдаю, що поділяю його пристрасть.

Наполегливо тисну на груди і відсторонююсь, коли обидві руки хлопця влаштовуються на моїх сідницях.

– Митюнь, будь ласка…

Він розтискає, зітхаючи.

Я почуваюся не найкращою людиною. Балансувати між очікуваннями сім'ї, бажаннями коханого та своїми відчуттями дуже складно.

– Поїхали зі мною, Аль…

Митько просить, зводячи брови на переніссі. Його прохаючий, сповнений нетерпіння погляд посилює моє почуття провини. А ще я відчуваю спалах злості за те, що вимагає надто багато після моїх частих і наполегливих спроб донести всю складність того, що відбувається, але старанно її гашу. Жінка має бути терплячою. Для свого чоловіка – розуміючою.

Усміхаюся і гладжу його по обличчю. Милуюся щиро, а він знову опускає погляд униз. Хочеться підтягнути тканину вище, щоб і самій не соромитися, і його не мучити, але я не впевнена, що він зрозуміє цей жест правильно. Тому просто чекаю, коли повернеться очима до мого обличчя.

Він дуже гарний. Високий, блакитноокий блондин з курносим носом. Мені здається, що ми зовні абсолютно протилежні. Як і характерами. Він – волелюбний, не знає заборон та кордонів. Я з них складаюся. Заздрю йому і трохи мрію, що коли він візьме мене за дружину, почнеться зовсім інше вільне життя. Але для цього потрібні кроки. Не мої. Його.

Нав'язуватись я не стану.

— Як же я поїду, Міть? Там усі мої… Лейляша…

Він кривиться. Для нього це не аргумент. А я переживаю сплеск образи.