Скандальна зрада - Марія Акулова

Розділ 3

Агата

Щоб не збожеволіти, люди зазвичай змінюють фокус уваги. Я б з радістю змінила його на роботу, але, як помітила моя ще вранці обожнювана, а зараз бісяча свекруха, роботи у мене немає.

Я вийшла заміж і звісила ніжки.

Ох…

Ігор відповів матері правду: це було наше з ним спільне рішення, і наполіг на ньому саме чоловік. Але мені все одно прикро. Хочеться повернутися та доводити, доводити, доводити…

Тільки що і кому? Жінці, яка вже пропонує синові придивитися краще до якоїсь більш відповідної дівчини? Ні за що!

Але й не думати постійно про те, чим я їй не догодила, складно.

Іду на зустріч з Інною, сподіваючись виговоритися хоча б подрузі, але й тут доля боляче б'є мене по носі.

Інна хапає речі, швидко дякує мені дзвінким поцілунком у щоку і обіцяє, що ми зустрінемося днями і обов'язково проговоримо весь вечір, але сьогодні вона не може.

Я почуваюся вдруге покинутою, стежачи, як подруга стукає підборами, віддаляючись геть по глянцевій плитці підлоги торгового центру. Розмахує чохлом з моєю сукнею та пакетом, в якому коробка з новенькими туфлями від відомого японського дизайнера.

Інна нічого мені не обіцяла і нічого поганого не зробила, але зараз я навіть на неї теж починаю злитися.

Усі мною користуються. Безсоромно. А потім викидають.

Свекруха жодного разу навіть зауваження не зробила, завжди хвалила, посміхалася у вічі, по голові гладила і називала донечкою, а потім…

Про її сина я взагалі мовчу. Як він уявляє моє подальше життя без нього? Ми ж домовлялися, що будемо разом у горі та радості. До самої смерті. Жартома «мріяли», що ідеальною смертю для нас було б розбитися на особистому джеті, повертаючись зі святкування мого вісімдесятиріччя десь на Мальдівах. А зараз?

Ігор розіб'ється із щедро запропонованою мамою новою дружиною?

Замість заспокоєння я з кожною секундою все сильніше закипаю. Близька до того, щоб зателефонувати Ігореві та влаштувати телефонний скандал.

Перший шок відпускає, і тепер я почуваюся незаслужено скривдженою стороною.

Вже дістаю із сумочки телефон і майже набираю чоловіка, коли погляд натикається на вітрину ювелірного бутика. Гальмаю, придивляюся...

Ідея осяює раптово, але подобається дико. Вчиню хитріше. Нехай він мені дзвонить. Якщо Ігор думає, що зі мною можна так, як він дозволив собі вранці – дарма. Мої нерви коштують дорого.

Закидаю телефон назад у сумочку і роблю крок назустріч усміхненим дівчаткам-консультантам, передчуваючи, як округляться очі Серебрянського, коли його мобільний задзинчить повідомленням про те, що я пішла у рознос.

– Вітає, чи можу чимось Вам допомогти? – Дівчинка, що підійшла до мене першою, навіть не уявляє, яку велику рибу вона зараз підсікла. Я у відповідь чарівно посміхаюся і відповідаю:

– Так дякую. Мене цікавлять вироби із діамантами. Камінь – не менше двох карат.

В очах дівчини спалахує подив, потім вона бере себе в руки та киває. Виставляє долоню, пропонуючи пройти до відповідної стійки. Я, звичайно, йду, не відчуваючи ні сумнівів, ні сорому.

Обираю довго і частково навіть болісно. Як би там не було, я – не марнотрата. Грошами чоловіка ніколи не смітила. Від нього дорогі подарунки приймала з подякою, але витрачати такі скажені, зароблені непростою працею, гроші на якусь нісенітницю не стала б.

Навколо крутяться всі присутні у залі консультанти. Вони, звичайно, вважають, що мені пасує абсолютно все. І чим річ дорожча – тим краще вона виглядає на моїх пальцях, шиї та вухах. Але я зрештою зупиняюся на не надто помпезному, але дуже елегантному гарнітурі. Сама ж порушую свою вимогу щодо каратності, але сума все одно виходить кругленька.

Її озвучують, я, не дуже прислухаючись, киваю. Розрахунок, звісно, карткою.

Лізу за нею в сумочку, поки вибрані речі складають у не менш елегантні коробочки.

Прикладаю картку до терміналу, вже перебуваючи наче не тут. Розмірковую про те, де чекатиму дзвінка від чоловіка, який побачив велике списання. Мабуть у кафе на верхньому поверсі. Там гарний вид та спокійна атмосфера. Те, що потрібно.

Чекаю, коли отримаю заповітний фірмовий пакетик, але натомість затримуюся поглядом на дівчині, яка мене обслуговує, і ловлю в її очах незручність.

– Відмова…

Вона коментує, я опускаю погляд на термінал, на екрані якого горить «спроба №2, зв'язок із банком».

– Не хвилюйтесь, у нас таке буває…

– Я не хвилююсь…

Знизую плечима. В моїх словах немає ні краплі брехні. Очевидно, це проблема терміналу. Чия ж ще?
Але після першої відмови відбувається друга. На третю я чекаю вже куди напруженіше.

Серце, що тільки заспокоїлося, знову починає розганятися. Думаю про найжахливіше: невже Ігор міг заблокувати мої картки? Вони оформлені на нього для зручності, але завжди були моїми. А зараз…

Від думки, що я можу раптом виявитись викинутою, не потрібною, та ще й без копійки, як холодною водою обливає. Відчуваю слабкість у кінцівках, майже хапаюся за стійку.