Скандальна зрада - Марія Акулова

Розділ 2

Агата

Я відмикаю ключем двері і закочую в квартиру валізу. Я не була тут три роки. Саме стільки триває наш із Ігорем шлюб.

Ми познайомилися дуже банально, але ця історія заслуговує на те, щоб про неї написали в новомодних жіночих журналах.

Тоді Ігор мав невелику компанію з обслуговування офісної комп'ютерної техніки, половина фахівців пішла у відпустку, а по всій країні трапилися вірусні атаки. Наші робочі комп'ютери не стали винятком і Ігорю довелося у вихідний день їхати до клієнтів, щоб особисто перевстановити програми.

Того дня, як наймолодшому та наївному співробітникові, на роботу в неділю доручили вийти мені, щоб відкрити йому офіс. Ми провели удвох годин п'ять. А потім він запросив скласти йому компанію в ресторанчику навпаки. Я того дня шкодувала, що проспала, не вклала волосся, не вибрала більш привабливого вбрання. Загалом виглядала як сіра мишка. Але яким же було моє здивування, коли через кілька днів я виходила з офісу після роботи і побачила Серебрянського, який, виявляється, чекав мене, щоб запросити на справжнє побачення.

У нас була шалена, як тоді здавалося, різниця у дев'ять років. Мені - лише двадцять, а йому майже тридцять. Він тоді здавався мені надто дорослим і недоступним. Але я закохалася в нього з першого погляду.

Як тут можна було не закохатися? Він дарував мені квіти і подарунки, приділяв купу уваги, возив відпочивати, рвався вирішувати мої проблемии. А за два роки я сказала йому «так».

Зараз Серебрянський - успішний власник компанії з виробництва комп'ютерних ігор. Він довго до цього йшов, але заслуженого успіху досяг. Я й досі не можу усвідомити, що стала дружиною мільйонера. Про таке навіть у найзаповітніших мріях не могла бажати.

І ось, через три роки шлюбу та казкового життя з найкоханішим чоловіком на землі, він заявляє про розлучення. Через якусь дурість у вигляді обвинувальної статті у журналі.

Мені все ще здається, що це невдалий розіграш. Не те, щоб Ігор любив жартувати, але раптом? Інакше пояснити це не можу.

Проходжуся по квартирі, в якій ми жили недовго до весілля і до того моменту, коли Ігор уже міг дозволити собі дорожче житло та машину. Спогади приходять раптово і знову хочеться плакати, тягне сумувати. Раніше все було так просто...

З думок мене вириває телефонний дзвінок. Це подруга.

- Так, Інно, - беру слухавку, хоча немає жодного бажання з кимось розмовляти.

- Привіт, Агато, я можу зараз заїхати до тебе? Ти мені туфлі та сукню обіцяла, пам'ятаєш? Мені завтра на весілля.

- Я… - мружуся, бо згадую, що справді обіцяла позичити вбрання подрузі. Але все залишилося у нашій з Ігорем квартирі.

- Тільки не кажи, що ти передумала чи продала їх, - скисає Інка. Вона одна з небагатьох подруг, які в мене залишилися після весілля з Ігорем. Виявилося, що люди найчастіше не радіють твоєму щастю, а заздрять. Загалом багатий чоловік справжнє випробування для дружби, особливо коли у твоїх подруг не все так райдужно в особистому житті.

- Ні, не передумала звісно, ти чого? Я просто не вдома зараз. Давай я тебе протягом дня наберу і ми десь у центрі перетнемося. Домовились?

По тому, що подруга не ставить жодних питань, розумію, що дурні журнали вона не читає і ще нічого про мою «зраду» не знає. Якраз зустрінемось і поділюся з нею новинами, попрошу поради, виговорюсь.

– Добре, тоді чекатиму твого дзвінка.

Мені нічого не залишається, як їхати назад у нашу квартиру. Дивлюся на час, навряд чи Ігор може бути вдома. Він останніми тижнями буває на роботі майже до півночі.

Мчу назад, а всередині не вмирає надія, що зараз Ігор зателефонує та скаже, що в усьому розібрався. Попросить вибачення і мені не доведеться повертатися до порожньої квартири.

Відчиняю двері і відразу застигаю, побачивши біля входу дві пари взуття. Одна наче свекрусі належить, вона сьогодні саме в цих човниках, друга – туфлі Ігоря. Що відбувається? Він уже повернувся додому? Дідько, як тепер бути? Як Інці пояснити, що їй у терміновому порядку сьогодні доведеться піти по магазинах шукати сукню, та ще й гарненько витратитися.

Не збиралася підслуховувати їхню розмову, але надто вже голосно Лариса Антонівна розмовляє. Тому тихенько прикриваю вхідні двері і навшпиньки до вітальні крадусь.

– А я тобі казала, що вона тобі не підходить! Відразу видно – мисливця за грошима і ніяким коханням тут і не пахло. Усього кілька років у шлюбі, а вже зраджує! Яка ганьба, господи, як тепер сусідам у вічі дивитися? А ти як із партнерами спілкуватимешся?

Слова свекрухи застають мене зненацька. Значить, вона повірила цим пліткам? А мені зовсім інше казала! Як низько і підло з її боку.

– Мамо, ми якось самі розберемося, гаразд? Я вже не маленький. І на сусідів твоїх мені якось начхати, – в голосі Ігоря прослизає роздратування.

– А мені не начхати! Говорила тобі кидай її, до доньки Ганни Леонідівни краще придивись! Така дівчинка гарна, докторську захистила! А ця що? Як тільки заміж вискочила за тебе, так одразу й з роботи звільнилася, тобі на шию залізла і ноги звісила, нічого не робить, тільки по салонах бігає та гроші твої витрачає.