Порт у тумані - Жорж Сіменон

— Скидається на те, що сталося щось жахливе!.. Стривайте, ось машина лікаря.

На зовнішньому рейді м'яко погойдувалися рибальські човни, кидаючи на воду червоні й зелені блискітки. Вітрила підняті, напевне, для просушки, і видно номери, намальовані чорним.

Дві чи три жінки стояли перед будиночком капітана, зовсім близько від маяка. Двері відчинені. Лікарева машина випередила Мегре й сільського поліцая, який невідступно йшов слідом за ним.

— Кажуть, отруєння… Здається, він позеленів…

Мегре увійшов до будинку якраз тоді, коли Жюлі, обливаючись слізьми, з розпухлими повіками й почервонілими щоками, повільно ступала сходами. Допіру її виставили за поріг кімнати, де доктор оглядав умираючого.

Вона й досі була в довгій білій нічній сорочці, у пальті наопашки, у пантофлях на босу ногу.

— Який жах, пане комісаре!.. Ви не можете собі навіть уявити… Йдіть-но мерщій нагору!.. А може, ще…

Мегре зайшов до кімнати, коли доктор, що перед тим схилився над ліжком, уже випростовувався. Його обличчя недвозначно промовляло, що вже нічого не вдієш.

— Поліція…

— Ага, добре… Це кінець. Може, ще дві-три хвилини… Або я дуже помиляюсь, або це стрихнін…

Він розчинив вікно, бо роззявлений рот умираючого, здавалося, не міг ковтнути досить повітря, й перед очима знову розгорнулася химерна картина — сонце, порт, човни з піднятими вітрилами, рибалки, що висипають у ящики повні корзини блискучої риби.

На цьому тлі ще більше вражало обличчя Жоріса, яке набуло невиразного кольору. Воно ставало ще жовтішим або зеленішим — важко сказати; в усякому разі, нічим не нагадувало колір людської шкіри.

Зрештою, обличчя лишалося спокійним, із застиглими рисами, погляд був втуплений у стіну, тим часом кінцівки виверталися, сіпалися, мов деталі якогось механізму.

Лікар тримав капітана за зап'ястя, стежачи за пульсом. В якийсь момент Мегре прочитав у його очах:

— Увага!.. Зараз кінець…

Аж тут сталося несподіване, моторошне. Важко сказати, чи повернулася на мить пам'ять до бідолахи — обличчя його було незворушне. І раптом воно оживилося. Риси напружились, наче в дитини, що от-от заплаче. Жалібна гримаса скривдженого маляти, якому вже несила терпіти…

З очей повільно покотилися дві великі сльозини…

Майже тієї самої миті лікар приглушено мовив:

— Кінець!

Чи можна було повірити? Кінець настав саме тоді, коли Жоріс заплакав!

Сльози ці ще жили, вони ще котилися до вуха, яке їх наче пило, а сам капітан уже був мертвий.

Почулися чиїсь кроки на сходах. Унизу Жюлі, оточена жінками, гикала від плачу. Мегре вийшов на площадку сходів і повагом промовив:

— Щоб ніхто сюди не заходив!

— То він…

— Так! — кинув комісар.

І повернувся до залитої сонцем кімнати, де лікар готував шприц, щоб для годиться зробити укол у серце. На садовій стіні сидів білий-білий кіт.

Десь там, унизу, напевно на кухні, лунали верескливі крики Жюлі, яка просторікувала в колі своїх сусідок.

А крізь вікно, що лишалося навстіж розчиненим, Мегре побачив людей, які сунули з села, — хто йшов, хто біг, хлопчаки їхали на велосипедах, жінки несли дітей на руках; чоловіки були в сабо. То була невелика безладна процесія збуджених людей, яка підходила до мосту, переходила на цей бік і прямувала до капітанового будинку. Либонь, точнісінько так вони б поводились, якби приїхав на гастролі мандрівний цирк або сталася автомобільна катастрофа.

Невдовзі надворі здійнявся такий галас, що Мегре мусив зачинити вікно, крізь фіранки якого просівалося сонячне світло. У кімнаті, обклеєній рожевими шпалерами, одразу ж стало тихо й мирно. Меблі світлого дерева були старанно протерті. Ваза з квітами увінчувала камін.

Комісар побачив, що доктор роздивляється проти світла склянку й карафку, які взяв з нічного столика. Він навіть умочив палець у недопиту воду і торкнувся кінчика свого язика.

— Воно саме?

— Так. Капітан, очевидно, мав звичку пити вночі. Наскільки я можу судити, він захотів напитися близько третьої години ночі. Не розумію тільки, чому він не покликав на допомогу.

— З тієї простої причини, що був неспроможний говорити і взагалі зробити щось, аби привернути увагу, — пробурмотів Мегре.

Він викликав сільського поліцая й доручив йому повідомити про те, що сталося, мера і прокуратуру в Кані. Весь час з першого поверху долинали кроки. Надворі, в кінці дороги, що нікуди не веде, купками юрмилися тутешні мешканці. Дехто з них всівся на траві, щоб зручніше чекати новин.

Море вже підіймалося, поступово заливаючи піщану мілину, що простягнулась біля входу до порту. На обрії клубочився дим — то якийсь пароплав чекав, коли можна буде пройти шлюзом.

— Чи маєте ви якесь уявлення про… — почав був доктор.

Проте замовк, побачивши, що Мегре зайнятий. Поміж двох вікон стояв секретер червоного дерева. Комісар відімкнув його і з упертим виглядом, як завжди в подібних обставинах, уважно переглядав усе, що було в шухлядах. Мегре запалив свою масивну люльку й спроквола смоктав дим. Тим часом його великі пальці недбало перебирали речі, на які натрапляли.

Зокрема фотознімки. Там їх накопичилось десятки. Багато фото приятелів, які майже всі були в морській уніформі й до того ж однакового віку з Жорісом. Легко було збагнути, що останній зберіг зв'язки зі своїми однокашниками по Брестському училищу і вони писали йому з усіх кутків світу. Знімки формату поштової листівки, наївні, однаково банальні, незалежно від того, звідки надсилалися — з Сайгона чи з Сант-Яго.

«Привіт від Анрі». Або ще: «Нарешті! Третя нашивка! Бувай здоровий! Ежен».

Більшість цих листівок було адресовано: «Капітанові Жорісу, борт «Діани» Англо-Нормандської компанії в Кані».

— Чи давно ви знаєте капітана? — спитав Мегре в лікаря.

— Кілька місяців. Відтоді, як він став начальником порту. Раніше Жоріс