Контракт на нове життя - Анна Ліє Кейн

У третьому диліжансі, який довіз нас до невеликого містечка Хаол, я сиділа спереду біля вікна. Геррі вмостився на моєму плечі, обернувшись пухнастим хвостом і склавши оперені крила за спиною.

- Міс, - візник вкотре глянув на мене з усмішкою. Він намагався заговорити зі мною з будь-якого надуманого приводу. Мене така увага сильно нервувала, і якби були вільні місця всередині салону, я скоріше б пересіла, але мені не пощастило. Чоловік виглядав простим, навіть добродушним, але я все одно неусвідомлено боялася його. Можливо, мені здавалося, що він запам'ятає мене, чи я видамся йому підозрілою, і ця людина вирушить у найближчу ділянку, щоб повідомити про дивну пасажирку, а звідти звістка дійде до міністерства внутрішніх справ і до Йозефа.

Чоловік з карими очима не здогадувався про мої думки, тому продовжив дошкуляти мені запитаннями:

- Міс, ви плануєте їхати до Шедану? В мене туди рейс завтра.

- Ні, дякую, - відповідала зазвичай коротко і тихо, й одразу відверталася, розглядаючи сірі вулички Хаола. Тут майже нічого не змінилося з мого від'їзду. Та ж брукована дорога, якою дзвінко стукають кінські підкови, а диліжанс починає підкидати, через що повітря наповнюється металевим деренчанням деталей. Ті самі дворики, товарні лавки, квіткові гірки, вивішені за вікна квартир.

- У вас тут є в кого зупинитися? – не залишає спроб розговорити мене чоловік. На вигляд йому трохи більше тридцяти, мабуть, він приблизно одного віку з Йозефом. Від останньої думки я здригнулася і знову відвернулась, проводжаючи поглядом будівлю міської лікарні. Вона була пофарбована у світло-блакитний колір та огорожена парканом.

- Так, - відповіла, бо просто мовчати мені теж здалося підозрілим.

- Знаєте, якщо вам потрібна допомога…

- Ні, - промовила занадто різко і відразу облаяла себе подумки за цей спалах. - Ні, дякую, містере, все гаразд. На мене чекають у Хаолі. Дякую за турботу.

Він сумно усміхнувся мені, спрямовуючи коней до вокзальної площі, тієї її частини, що призначена для кінного транспорту.

Я окинула поглядом знайоме місце. Тут, як завжди, багатолюдно. Не порівняти зі столицею, звичайно, але Стум, наприклад, був значно меншим за Хаол, і я встигла відвикнути від подібного.

Між людьми снують торговки, пропонуючи свої товари гучними голосами. Біля однієї стіни сидять жебраки, що простягають руки або старі капелюхи у бік мандрівників.

Невеликий ярмарок організований біля входу на залізничні перони. Зараз на коліях якраз стоїть поїзд – масивний тягач із магічним мотором та великим накопичувачем заряду, а за ним вісім чорних гарних вагонів. "Морда" цього металевого звіра повернена у бік Шедана. Колись я теж виїжджала з Хаола на такому. Тоді, стоячи на пероні, стискаючи в одній руці маленьку сумку зі скромними пожитками та одноразовою виплатою по сирітству, а в другій квиток в один кінець, я обіцяла собі, що ніколи не повернуся сюди й ніколи більше не побачу Академію Проклятих. Але рок розпорядився інакше.

У кутку вокзальної площі розташовується темна будівля, вона виглядає набагато респектабельнішою за все це місце. Поруч із нею найменше людей, а ще там стоїть кіоск із дорогими сигарами, смачною кавою та елітним алкоголем. З великих дверей зрідка з'являються чоловіки та жінки у добротних костюмах, і одразу йдуть із площі. Це будівля портальних коридорів. Мені ніколи не доводилося бувати всередині. Навіть Йозеф жодного разу не перемістив мене порталом, ми з ним подорожували виключно поїздом. Тому, що знаходиться за великими чорними дверима я могла лише здогадуватися.

Я першою зістрибнула на землю, коли диліжанс зупинився.

- Міс, - встиг знову гукнути мене візник. Я обернулася до нього, обома руками в тонких рукавичках вчепившись у свою сумку. Чоловік оглянув мене і сказав: - Будьте обережні, в Хаолі небезпечно перебувати юним дівчатам поодинці.

- Я запам'ятаю це, - посміхнулася якомога спокійніше: - Дякую вам і всього найкращого!

Після цього я розвернулась і попрямувала прямо через площу. Мені треба було пройти повз будівлю портальних коридорів, звернути за нею ліворуч і йти вздовж вулиці у бік околиці міста, так через чверть години я потраплю на Олдан сид, на якій розташовується Годамн.

Але навіть дійти до кінця площі я не встигла, почувши вигук Геррі:

- Ель! - звірятко назвав мене минулим скороченим ім'ям, але в його голосі відчувався неприхований жах: - Він тут!

Я завмерла як укопана, дивлячись уперед. І коли побачила чоловіка в темному костюмі, що сяяв променистою усмішкою в компанії незнайомців, зрозуміла, що зараз зомлію від страху. Живіт звело спазмом.

- Біжи, Ель! - шипів просто мені у вухо Геррі, однією лапкою вчепившись у мочку.

Йозеф стояв до мене у профіль, дозволяючи вдосталь намилуватися його породистим впевненим обличчям, білими зубами, гладкоголеним трохи випираючим підборіддям. Судячи з його розслабленої пози та невимушеної розмови, він ще не повертався до Стуму. Можливо, він саме збирався це зробити. Але поки що він упевнений, що його скарб сидить удома, замкнений у своїй клітці та покірно чекає на нього.

Я різко розвернулася на місці й натрапила на дівчину років дванадцяти, що опинилася позаду мене.

- Гей, обережніше, - обурилася вона, блиснувши на мене чорними очима. Її світле нерівно обстрижене волосся ледве прикривало вуха. Я плутано вибачилася, але дівчина в старій куртці не чекала моїх слів, вона розвернулась і побігла до залізничного перону, а я поспішила назад до диліжанса.

- Щось трапилося, міс? - здивовано глянув на мене знайомий візник. Він придивився до мене і раптом перемінився на обличчя: - Що у вас сталося?

- Ви… - я забарилася оглянувшись. Все, чого мені зараз хотілося, це забитися в якийсь темний кут і причаїтися. Хоча б залізти в салон диліжанса і чекати поки Йозеф забереться з цієї площі. Ось яка нечиста сила притягла його в Хаол?

- Чи можете довезти мене до Олдан сид? Наприклад, до перехрестя з Велан Сід? Я заплачу!