Контракт на нове життя - Анна Ліє Кейн

- Що там цікавого? - Запитав він, перебираючи лапками. Його гострі кігтики ніжно дряпали мою шкіру.

- Газета, щомісячний лікарський журнал, - ці дві речі я відклала на стіл для себе. Вдивилась у листи: - Це з Міністерства Підглядань, і ще два особисті листи для Йозефа. Рахунки. А це що?

Я здивовано подивилася на останній конверт. Він був жовтуватий, з грубого шорсткого паперу, який рідко використовують для ділового листування. Але найпримітнішим було те, що на ньому була печатка: на темно-червоному сургучі виділявся герб - сова, що тримала в лапі яблуко.

- Що там? - Геррі мало не впав з мого плеча, нетерпляче пританцьовуючи.

- Це герб Академії Годамн, - розгублено відповіла я.

Академія Проклятих була тим місцем, про яке я намагалася не згадувати. Навчальний заклад для дітей з нестабільним магічним даром, для сиріт та вихідців із неблагополучних сімей - колись був моїм домом протягом восьми років. Попри те, що я змогла отримати знання і досягти відмінних результатів у медицині, назвати роки, проведені в Годамн, хоча б терпимими було складно.

Недоречно спало на думку, що вирвавшись з одного свого кошмару, я дуже швидко потрапила в інший. І ось зараз два найгірші аспекти мого життя зіткнулися в одному місці.

- Відкривай швидше, - поспішав Геррі, зістрибуючи з мого плеча. Негнучкими пальцями я розкрила лист, адресований «Елері Міон». Усередині було кілька паперів. Я уважно оглянула кожен з них.

- Ну, - квапив мене вихованець. - Дай і я почитаю!

- Мене прийняли до Академії Годамн, - видихнула я, невірно дивлячись на гарний стриманий почерк. - Вчителькою. Але ж я не посилала туди своє резюме.

- Це я послав. 

Його крильця тремтіли, видаючи хвилювання.

– Як? – я здивовано подивилася на нього. - Йозеф же перевіряє всі листи, які ми передаємо листоноші!

– Знаю. Я скинув листа з твоїм резюме з вікна, коли листоноша вже відходив від дверей, забравши посилки.

- Ти ж міг вкласти в нього листа з проханням про допомогу, - сказала я, не зовсім усвідомлюючи те, що несу. У мене в руках були папери про моє оформлення в Годамн, на посаду викладача біології та медицини. Але значилося в них не моє теперішнє ім'я, Ріка ат Фаторі, а те, що я носила ще до зустрічі з Йозефом. Він навіть не знав, що коли я закінчувала Академію Проклятих, то звалася Елері Міон. Я змінила ім'я через рік після повноліття та випуску, тобто за рік до зустрічі з ним.

- Ось ти дурненька, - пирхнув Геррі. - А якби Йозеф помітив? Або листоноша постукав би, щоб уточнити чи точно цей лист відправляти? Резюме на роботу в Годамн ще можна було б якось виправдати, але лист про допомогу вже тягнув би на серйозні наслідки. Та й кому ти взагалі можеш адресувати благання про допомогу, у нас нікого немає!

Я мала визнати раціональність його суджень. Хоча в будь-якому разі мені загрожувала б гарна прочуханка. Тепер мене хвилював лише один момент:

- Навіть якщо так, Йозеф нізащо не відпустить мене. Йому подобається, що я сиджу тут, як його особиста жива іграшка.

- А ми й не повинні у нього питати, - сказав мені Геррі. Він хитро глянув на документи, а потім на мене: - Адже ти можеш і не бути Рікою ат Фаторі. Наразі на роботу запросили Елері Міон.

Я завмерла, вдивляючись у написане ім'я.

- Думаєш, спрацює? – з побоюванням запитала я.

- Не знаю. Але ж ти казала, що він наклав заклинання на твоє ім'я. Раніше в тебе не було жодних доказів, що тебе звуть інакше, але тепер…

Я рішуче притиснула до себе звістку про прийняття на роботу і попрямувала до заднього виходу з дому. Набравши в легені повітря, ніби збиралася поринути під воду, я простягла руку вперед і взялася за дверну ручку. Мить і я змогла відчинити двері.

- Вийшло, - видихнула я, ступивши на подвір'я. - Геррі, ти геній!

- Це все через те, що ти мені багато розповідала. Ой!

Звір, що підбіг, кинувся за мною назовні, але ніби вперся в невидиму стіну, яка відкинула його назад. Він ображено потер лапкою забите чоло і підбіг до виходу з дому, злякано дивлячись на мене.

- Стривай! - я закусила губу і кинулася до того місця, де замикалося заклинання, що позбавляє можливості чаклувати на території будинку. Зірвавши один із символів, я обернулася до своєї тюрми та накреслила в повітрі знак зняття блоку. Сил та знань мені вистачало.

– Свобода! - закричав Геррі, вискакуючи надвір. Він упав на зелену підстрижену траву і почав кататися.

- Тихіше, зараз не час! – шикнула я на нього. Серце в грудях шалено билося. Я ще не до кінця усвідомлювала, що мені вдалося вирватися з пастки. Думки металися в голові, не бажаючи заспокоїтися. - Скоріше, Геррі, треба зібрати речі!

Я кинулася до будинку. Поки я поспіхом збирала в сумку те, що могло знадобитися на перший час, у голові пульсувала одна думка: він може повернутися в будь-який момент. Він вже може підходити до будинку. Якщо він побачить, що я зняла його заклинання, то швидше за все вб'є мене. Або гірше – Геррі.

Я залишила свої документи вдома. Скажу, що в мене їх вкрали та подам на відновлення. Тих, які мені виписали в Годамн, вистачить на перший час.

Я ледве не спіткнулася, збігаючи вниз сходами. Швабра залишилася лежати на паркеті, біля відра з водою, посеред вітальні. Дістала з шафи туфлі, які не одягала вже два роки, і вискочила надвір через парадні двері. Вихованець чекав на мене тут, ніби він побоювався зайти всередину приміщення і знову опинитися в пастці. Він скочив до мене на плече, і я побігла геть від проклятого будинку.

- Нам потрібний диліжанс, - підказував Геррі. - Поїздом їхати небезпечно, нас можуть запам'ятати. Портал теж відкидаємо – дорого і запитають документи.

Я була з ним згодна.

По дорозі, я намагалася ховати обличчя від зустрічних перехожих і особливо приховувала очі. Мої очі було дуже легко запам'ятати - надто яскраві, неприродно зелені та блискучі на світлі. Зовсім нетипові для звичайних людей.

Змогла видихнути тільки коли опинилася в диліжансі, і він з поштовхом рушив у дорогу. А потім тихо розплакалася.