Гніздо Кажана - Дарина Гнатко
Але зло… зло не полишує рід Кажановських!»
За вікном почувся глухий гуркіт грому, й Ліза, здригнувшись, відкинула від себе останнього листа Марфи Кажановської. Чим було написане рукою тої давно померлої жінки? Правдою, нехай неможливою та жахливою, чи вигадкою простою, уявою хворобливою й справді божевільної жінки? Ліза того не могла ніяк зрозуміти, а все ж відчувала жаль до нещасної доньки купця Стоянова. Серце переповнювалося тим жалем, і якась незрозуміла, незбагненна близькість відчувалася нею до цієї давно померлої жінки. Скільки настраждалася та в стінах цього холодного, незрозумілого будинку. Вона й сама почувалася тут якось незручно, дивно та не зовсім спокійно, мов каменем своїм темним давив він невидимо на неї з такою силою, що німіло й затиналося серце, душу наповнював такий страх, що всередині холонулося все від неясного, муторного передчуття чогось недоброго, що мало відбутися з нею в стінах нього будинку. А вона прожила тут лише декілька днів і вже мріяла поскоріше поїхати з цього дому, а як же було нещасній Марфі Кажановській упродовж десяти років прожити тут поряд такого чоловіка, як той Данило, коли все написане панею Кажановською є правдою, а не хворобливістю її уяви.
Ліза нахмурилася.
Вона ще не знала, чи віриться в те, що прочитала в листах Марфи Кажановської, та одне знала досить певно — завтра вона поїде з цього дому, завтра вона назавжди покине стіни ці похмурі, холодні та дивні, поїде, аби не повернутися, аби забути нареченого свого, нав’язаного маман, і… Згадавши чорні очі господаря будинку, Ліза дещо спохмурніла, відчувши раптом у серці гострий жаль через те, що не побачить уже ніколи Ярослава Кажановського. Та, можливо, то тільки на краще, сумнівно, що цей похмурий чоловік зміг би подарувати їй щастя. Й ці жалі стосовно нього… Ні, вона не стане звертати на них увагу, вона буде насолоджуватися своїм вивільненням від Романа Кажановського, як ніхто інший розуміючи радість Марфи Кажановської тієї миті, коли та дізналася, що її страшного чоловіка спалено.
Але погляд чорних очей усе одно продовжував її бентежити.
Зітхнувши, Ліза вмостилася на ліжку зручніше й несподівано швидко поснула. Й не бачила вона й не чула, як поряд ліжка її з’явилася висока постать і чорні палаючі очі вп’ялися в темряві в її спокійне таке уві сні лице незрозумілим, далеким від доброзичливого поглядом, а за вікном якось так уже лінькувато й погрозливо заворушилася й загарчала гроза.
Ще мить — і на білу постіль поряд поснулої Лізи поляглися пониклі, несвіжі квіти безсмертника.
***
— Господи, панночко, Господи!
Пронизливий голос Парасі просочився у солодкий сон Лізи й змусив прокинутися. Поморщившись, вона розплющила сонливі очі й побачила перед собою похмуру, невдоволену Парасю з розплетеними з ночі косами, котра стояла поряд її ліжка й трусила пухкою своєю рукою, у міцних пальцях котрої було затиснуто якісь квіти.
Ліза голосно застогнала:
— Парасю, ну що трапилося?
— Навіщо ви взяли до свого ліжка оцю гидоту? — похмуро запиталася Парася, потрусивши перед туманливими зі сну очима Лізи тим жовтуватим віником і осудливо похитавши головою. — Навіщо тягнули це до постелі?
Ліза сіла.
— Нічого я не тягнула.
— А звідки взялося ось це? — Й віник знову тицьнувся їй ледь не в лице, очі ж служниці вп’ялися в лице її наполегливим поглядом.
— Ой, Парасю, та звідки ж я знаю?
— То не ви принесли їх до ліжка свого?
— Нащо б я їх сюди несла?
Парася пополотніла, а потім швидко-швидко захрестилася.
— Панночко моя, та це ж вам хтось смерті бажає. Безсмертник — це ж квітка кладовища, й ще моя бабуня казали, що не можна брати його до хати, а то помреш скоро, як принесеш безсмертник.
Ліза повільно звелася на ноги.
— Парасю, я тебе благаю! Завжди ти надто віриш забобонам безглуздим. Сама тільки подумай, як може якась квітка, нехай вона й на кладовищі зростала, вплинути на життя людини?
Парася відповілася похмурим поглядом.
— Та вони все ж опинилися на вашому ліжку, хоча вчора їх увечері не було, я б ніколи не допустила їхньої з’яви біля вас.
Ліза зітхнула.
— Я не знаю, як вони тут опинилися.
— В тому-то й річ. Хтось підкинув їх вам, пересторога це, — звинувачувальним голосом запевнила Парася. — Але нічого, коли зі злом було це зроблено, я знаю, як зло відвадити. Ось візьму в садку спалю квіти ці поганські, й чари розвіє, мов попел.
— Парасю, ти ж віруюча людина!
— То й що? При церкві все спалюють, вогонь же очищує.
Ліза тільки похитала головою. А потім пригадала, що вона ж зібралася ранком їхати з цього дому, «Гнізда Кажана». Яке ж то щастя — полишити назавжди це муторне місце… Ось тільки щасливою вона себе чомусь зовсім не відчувала. Мала би відчувати, але ні, навпаки, відчула щось схоже на бажання полишитися в цьому домі, коли подумала про його господаря. Й похмуро слідкувала за тим, як Парася йде до дверей, аби принести гарячої води для вмивання, й як служниця відскочилася назад, вирячившись на поріг. А Лізі зробилося одночасно й холодко, й гаряче, коли вона прослідкувала за поглядом Парасі.
На порозі її кімнати стояв Ярослав Кажановський.
Серце нерозумне її відразу ж захвилювалось у грудях, а очі поглядом ухоплювали всю його постать високу та дужу. Сердитий, чорними очима, що палали гнівом, він у цю ранкову годину видався їй настільки вродливим і близьким, що вона знову відчула небажання кидати ці стіни. Та що ж то з нею було таке — мов на частини її розтинало прагнення і поїхати з «Гнізда Кажана», й полишитися тут, полишитися, аби завжди бути поряд цього чоловіка, що досить зухвало увійшов до її кімнати в той час, як вона стояла перед ним геть не вбраною.
Першою отямилася Парася.
— Пане, куди ж ви? Не можна, панночка не одягнені….
Ярослав, відірвавши погляд очей своїх вогняних від Лізи, котра геть зніяковіла й почервоніла, зиркнув на служницю так, що завжди хоробра Парася мовби зростом зменшилася й присіла.
— Згинь!
Коротке, владне слово — й Парасю мов буревієм винесло
