Гніздо Кажана - Дарина Гнатко
Поховали його в домовині, котру ніхто не забажав відкривати, й невідспіваним пішов він у вічність, та знала я, що лише єгумен, котрий колись постригав його в чернецтво, лише він молився за душу його грішну й хворів від того важко, й помирав не раз, а все одно продовжував жити, наче тримався на світі білім лишень для того, аби вимолити грішну душу Данила. А я не молилася. Хоча й гріх мені за те, та жодного слова молитви не зірвалося з напружених вуст моїх перед домовиною його темною. Ні, мої вуста на похороні його були здатними лише кривитися усмішкою радощів та викликати осуд людей, та якось байдуже сприймала я осуд той, і тільки серце раділо.
Я була вільною від Данила Кажановського!
Пройшов, минувся час, й у снах до мене почав приходити Данило. Страшний та обгорілий, яким бачила я його в день смерті, кинутого на старе рядно, він простягав до мене кістляві, почорнілі свої руки й волав тим ненависним мені, таким знайомим голосом, котрий я намагалася забути.
— Віддай мені сина!
Від невимовного страху я прокинулася й поснути більш не поснула, від страху за дитя власне, за сина Микиту, й кинулася до дитячої, й просиділа над ліжком сина до ранку самого, а коли заблагословилося на світ, то повела сина до монастиря, серцем відчуваючи, що лише в його стінах зможу врятувати своє дитя. Й у ту ж ніч мені знову наснився Данило.
— Уб’ю! Смерть тобі!
Його волання наповнило мене таким жаром, що я відразу ж прокинулася й побачила над собою вогонь, що палав тим нестерпним жаром, котрий відчула я уві сні. Мої покої палали вогнем — сили зла, сам Данило мстилися мені за Микитку.
Але я таки врятувала від них свого сина!»
Ліза протерла втомлені свої, сонливі очі, позіхнула смачно, але знала, що поки не прочитає останнього, зовсім короткого листа покійної пані Марфи Кажановської, поснути вона спокійно не зможе. До того ж завтра вранці піде вона з цього будинку назавжди й ніколи не зможе дочитати листа. Хоча написане було важким, дуже важким, та все ж узяла до рук листа, відзначила для себе, що рука пані Марфи зробилася наче геть непевною, й літери видавалися іншими, мов заслабла людина виводила їх чорнилами на папері старому й пожовклому.
«Вітаю вас, батечку!
Непевна рука моя востаннє торкається аркуша, вгасає життя моє швидкоплинне, але не написати я не можу, хоча й зустрінуся з вами скоро за межею вічності. Промайнуло більше десяти літ від дня смерті Данила, і вже мені час послідувати за ним, хоча маю віку трішки більше сорока років.
А відчуваю, що мов сторіччя прожила на білім світі.
Вгасає життя моє стрімко, та неспокійною, невпокоєною помираю я, а зі страхом. Данило таки дістався свого, й не сина вхопив дух його нечистий, а онука нашого. Микитка мій одружився нещодавно, гарну личком панну собі вибрав, бачу, що почуття до неї має, й мені Василина та до вподоби прийшлася. Обродилася вона рік тому сином, сином міцним та дужим, на радість Микиті моєму любому. Тільки ж я, як поглянула на немовля те непровинне, так і захолонулося, завмерлося в мені серце моє.
Викапаним Данилом було новонароджене.
Й темні оченята його горілися пекельним вогнем дідового погляду, мов дивився на мене сам Данило.
Я не втрималася тоді, вхопила Микиту за руку.
— Синку, син твій… — Микита поглянув перестрашено. — Дух твого батька в нім!
Пополотнів син мій любий, перемінився лицем, котре теж було до лиця Данила схожим, вдивився в сина свого, котрий лежав у колисці, й несподівано розлютився на мене.
— Мамо, ви геть розуму полишилися! Син мій є звичайним немовлям, ніякого духу померлого мого батька не має в собі! Й я не бажаю більш чути від вас оцього марення божевільного.
Мала я скоритися перед любим сином, мала змовчувати, а сама не знаходила собі спокою. Онук мій — Ярослав Микитович — зростав дуже швидко, в шість місяців пішов власними ніжками, я й любила його, намагалася любити, тільки як позиркне, буває, він на мене очима палаючими, то мов вогнем пропече. Й ось, коли виповнився онуку моєму рочок, впевнилась я у тім, що таки не помилилася, що має він у собі дух нечистого свого діда.
Микита справляв свято іменин сина пишно та багато, гостей наїхало багацько, й посеред них козаків чимало, бо дружина його була козацького роду. Й чомусь припався мені до ока один козак геть постарілий лицем, але такий знайомий з вигляду. Придивилася — а то брат Ілька Косозуба, сам Ілько помер слідкома за Мотрею, казали, що самогубство собі заподіяв… Здивувалась я з’яві брата Ілька, але потім… Спокійне, вдоволене онуча моє раптом зайшлося несамовитим плачем, а погляд оченят чорних прикувався до лиця втомленого Косозуба… й Данило дивився на нього з очей дитячих, і почало враз гримати над садком, де святкувалися іменини, від Сули, де не візьмися, натягнулася хмара страшна й чорна, а Ярослав малий усе дивився на козака Косозуба, й якось воно так усе трапилося… Враз яскравим палаючим вогнем засвітилася на небі над садком блискавка, затріщав грім… чорні оченята мого онука спалахнули мов вогнем червоним… й у Косозуба поцілила блискавка. В одну мить людина зайнялася вогнем, спалахнула, наче той смолоскип, і крики його відчайні змішалися з гарчанням наче вдоволеним відступаючої грози. Хмара не пролилася дощем на палаючого Косозуба, вона пішла геть, а козак продовжував стрімко згоратися живцем, і хтось приносив відрами води, його намагалися врятувати, та не змогли. Згорів, мов деревина, за тих декілька хвилин. І ніхто, окрім мене, не звертав уваги на маленького Ярослава, на личко його… личко, котре потворив вдоволений, нелюдяний усміх.
Господи, помилуй та спаси!
Моїм онуком володів дух Данила Кажановського!
Не слухався мене Микита, не слухався мене ніхто, що дитину потрібно рятувати, до монастиря вести, й ось я помираю, а що буде з дитям? Данило приходить до мене уві сні, всміхається вдоволено, шепоче низьким своїм голосом:
— Сина не дала мені, то я онука візьму!
— Ні!
— Ярослав мій!
— Ні, благаю, не треба!
Я прокидаюся від власного ж крику, не
