Гніздо Кажана - Дарина Гнатко

чистоту його почуття. Мов примара, ходила вона будинком, зазираючи великими, закоханими очима в холодні очиська того звіра, й не бачила мов, як холоне він до неї. Й чомусь саме її — таку вродливу та чисту, мені було шкода найбільш від усіх його отих дівок, що потрапляли до його лабетів. Щось у ній — цій милій Мотрі — було наче від мене самої, тієї давньої та юної, тієї випещеної вами, батечку, Марфуні, котра теж, мов причаклована, закохалася колись у ті чорні, диявольські очиська й горілася спочатку в нестерпному вогні пристрасті. Але скоро, дуже скоро любов та моя хвороблива перетворилася на ненависть. І я чекала, з якимось незрозумілим нетерпінням чекала того, коли ж це дитя теж зненавидить звіра, та чекання те моє виявилося марним.

У той страшний день, потерпаючи від безсоння, я рано вийшла до садка, ходила між дерев і тихо плакала, а потім дивлюся, коли з дому блідою тінню виходить Мотря. Завжди трішки відчужена від навколишнього світу, тим ранком виглядалася вона просто жахливо, й я відразу зрозуміла, що трапилося щось важливе. Забула про все, кинулася до Мотрі, вхопила ту за холодні ручки.

— Мотре, що трапилося?

Великі прозоро-блакитні очі Мотрі поглянули на мене невидючим, наче осліплим поглядом, і тільки біль плескався в їхніх глибинах, біль такий великий та неосяжний, що й мені заробилося боляче від того страждання в оченятах дівочих. З хвилину вона дивилася на мене нічого не розуміючим поглядом, важко дихаючи, мов та тварина, скривляючи личко своє гарне й молоде, а потім видихнула, мов проволала:

— Він мене більш не кохає!

— Мотре!

— Я більше йому не потрібна! — Мотря намагалася заплакати, та горе мов висушило її всі сльози, згасило блиск молодих, надзвичайно гарних очей. — Як же то так, пані? Я ж так його кохаю! Що мені тепер життя без нього? То ж буде не життя, а пекло нестерпне! Не потрібно мені життя такого, нічого в цьому світі не потрібно мені!

Я похолонула.

— Мотре, що ти? Мій чоловік і не людина вже, невже ти не помічаєш? Утратив він уже геть усе людяне в собі, а є вмістилищем пекельного зла…

Мотря сіпнулася назад.

— Неправда! — вигукнула вона несамовито, й личко її звелося судоминою. — Він не такий! Ви всі ненавидите його, всі, а я кохаю! Одна кохаю!

Я зробила до неї крок.

— Мотре, заспокойся!

— Облиште мене! — Несамовитий крик Мотрі прокотився притихлим подвір’ям і полинув до води.

Захитавши головою, вона кинулася геть від мене, понеслася, мов та птаха, ледь торкаючись трави босими ніжками. Я кинулася за нею, бо й сама перестрашилася, навіть не відаю, чого ж саме. Та куди там було поспітися мені за нею, надзвичайно швидкою та прудкою виявилася вона в ту хвилину, й тільки поспілася я до берега, а сорочка Мотрі вже білілася у річці, а вона все далі заходила у воду.

В мене захолонулося серце.

— Мотре! Негайно ж повернися!

Вона лише махнула мені рукою.

— Прощавайте, пані!

Ще мить — і зниклася темнокоса голова її, й тільки сірі води Сули зімкнулися над нею — спокійні й байдужі, як і завжди. Крик витнувся з мене, й крик той був настільки страшним, що люди почали збігатися. Але я спочатку й слова не могла з себе витиснути, тільки хитала головою й промовляла щось незрозуміле. Й хтось шепотів наді мною, що то я геть уже розумом пошкодилася, хтось хрестився, і тільки за декілька хвилин я таки змогла промовити приречено:

— Мотря утоплася!

Знайшли її тільки під вечір, і знайшов її власний наречений — високий, похмурий козак Ілько. Данило, дізнавшись про самогубство Мотрі, тільки вишкірив ікла свої у вдоволеній усмішці, спалахнув вогнем бісівським в очах своїх звірячих і нічого не сказав. Бездушлива тварина! Як же ненавиділа я його в ту хвилину, можливо, ненавиділа за цю смерть Мотрі більш, ніж за всі його знущання з себе.

Більш живим я його не бачила.

Та смерть Мотрі погано вплинула на мене, слабкість і мов якесь запаморочення оволоділи мною, і я зачинилася у покоях своїх і Данила більш не бачила, тільки чула низький голос його коридорами та під вікном. Перед очима все стоялося видиво того, як Мотря йде в річку.

А потім настав той день.

День страшної смерті Данила.

Чула я, як у дворі вчинився галас збуджений та нервовий, знала, що Данило відбув на лови, й дивувалася з того галасу. Аж потім до моїх покоїв вбіглася вірна моя Горпина.

— Пані, — видихнула вона, й очі її, й без того трішки витрішкуваті, зробилися такими великими, що й мені стало лячно. — Ой, пані моя, там таке… таке…

Я підвелася з ліжка.

— Горпино, не страши мене! Щось із дітьми?

Горпина відчайно хитнула головою.

— Ні… з паном.

— Що з паном?

— Ілько Косозуб з козаками… вони вхопили його за лісом… й… — Горпина широко, ревно перехрестилася. — Страх Господній, вони його живцем спалили!

— Що?!

Враження моє цією звісткою було настільки сильним, що я навіть і поворушитися спершу не могла, а тільки дивилася на Горпину, як і вона на мене, розгублено та вражено, а в голові молодим вином усе бродилася недовіра.

Данило помер!

Данила більш немає на цім світі!

Це було просто неможливим, і я ніяк не могла цьому повіритися. Як міг він померти? Він же все мені вихвалявся власним безсмертям, обіцяним йому темним господарем. Та вже за мить моє серце затопила така хвиля радощів, що я впалася на ліжко своє й розреготілася, мов навіжена. Горпина заклякла на порозі, витріщила очі перестрашено й хрестилася тільки ревно та перестрашено, вирішивши, певне, що пані її таки геть розумом пошкодилися, а я ж усе продовжувала й продовжувала розтинатися тим сміхом напасливим, усе реготіла й реготіла, не ладна зупинитися. Роки мого страждання поряд звіра лютого минулися, поринули в небуття. Я відстраждала своє, віддавив мої рамена той важкий хрест, котрий було на мене покладено заміжжям моїм з Данилом Кажановським, і я поверталася до життя, я воскресала після десяти років смерті живцем.

Надвечір хлопці принесли Данила. А радше те вони принесли, що полишилося від мого міцного, вродливого й відьмакуватого чоловіка. Його обгоріле, почорніле тіло лежало на рядні старому, й я довго дивилася на нього, усе не могла ніяк узяти віри в те, що це і