Шість днів на роздуми - Джорджо Щербаненко

Не збігло і п'яти хвилин, як Джон Френзен з'явився біля їхнього столика і, піднявши у жартівливому жесті руки, сказав Джелліну:

— Я невинний… змилуйтеся… Як ви знайшли мене тут? Ваші нишпорки диявольськи спритнії

— Дозвольте відрекомендувати вам пана Джона Френзена. Пані Генрієта Бейм, актриса. Сідайте, пане Френзен. Я постараюся забрати у вас якнайменше часу.

— Нічого, пане Джеллін. Сьогодні я в доброму настрої, і можете мною розпоряджатися як захочете, — відповів безпечно Френзен і, звертаючись до Генріети Бейм, додав: — Я бачив вас багато разів на сцені і признаюся, що я ваш щирий шанувальник.

— Дякую. — Генрієта привітно всміхнулася.

— Ну, а пана Джелліна я теж бачив за працею і захоплююся його здібностями. Це людина напрочуд добре вихована і тонка. Мене б зовсім не здивувало, якби він вважав, що ми з вами у справі Вейтона спільники, і якби він, перш ніж нас заарештували, вирішив запросити разом пообідати.

— Якщо бути щирим, — признався Джеллін відверто, — то мушу визнати: у мене щодо вас є певні сумніви і я ще не зовсім їх позбувся. Але можу вас запевнити, що поки не дістану неспростовних доказів, ніяка прикрість вам не загрожує.

— Ви чули, панна Бейм? — спитав Френзен життєрадісно. — Я читаю в душі цієї людини, як у відкритій книзі. Пан Джеллін підозрює нас, але поки не дістане переконливих доказів, ні один волосок нам з голови не впаде.

Жарти Френзена щиро потішили Артура Джелліна. В його домі, як і в центральному управлінні поліції, безпечний гумор був рідкий гість. Влучна, але тонка іронія Френзена свідчила про його бездоганний смак.

— Мушу задати вам те саме питання, яке я вже ставив пані Бейм, — сказав Артур. — А саме: що ви робили в ніч з одинадцятого на дванадцяте листопада?

Френзен вельми ввічливо повторив те, що сказав Джелліну першого разу: він був у Грейт Тру і грав цілу ніч. Не танцював, лише грав. Джеллін більше вже не розпитував.

Завдяки кпинам і жартам Френзена обід пройшов весело, і коли вони вийшли, здавалося, що Генрієта Бейм трохи одійшла.

Джеллін попрощався з нею перед Грейт Тру.

— Ще раз прошу вас пробачити. Сподіваюся, що я вже більше вам не набридатиму.

До управління він повернувся пішки. Підшивати досьє, згромаджені купою на його столі, не хотілося. Він нервувався, його гризла нетерплячка. Близько третьої викликав сержанта Метчі.

— Приведіть мені Джерріса, портьє у віллі Вейтонів. Якщо його нема вдома, пошукайте його в сусідніх забігайлівках. Треба будь-що негайно привести його сюди.

Джерріс був чоловік п'ятдесятилітнього віку, і якби не його великий і червоний носяра, він справляв би враження зрілого пристойного добродія, цілком гідного довіри. Ніщо, крім носа, не зраджувало його пороку. Приведений до кабінету Джелліна, він став у позу ображеної гідності і показував усією своєю поведінкою, як його обурює така розмова.

— Сідайте, Джерріс, — сказав лагідно Джеллін і після короткої паузи з такою самою лагідністю додав: — Боюся, що ви звідси не вийдете, хіба що розповісте все, що знаєте про смерть Вейтона. Застерігаю вас: тепер ми знаємо стільки, що навіть якщо ви мовчатимете, ми за два-три дні з'ясуємо всю справу до кінця. Я не хочу, щоб ви тільки через вашу затяту мовчанку зазнали кари, невідповідної до розмірів вини.

— Але ж я не зробив нічого! — вигукнув Джерріс. — Я вже говорив це капітанові Сандеру. Я ні про що нічого не знаю… не Можу сказати нічогої

— Гаразд, як ви хочете, — відповів згідливо Джеллін. — Я вас попередив… Панно Марто!

До кімнати тихо ввійшла пані з блокнотом у руці.

— Напишіть, будь ласка, листа до прокурора. Так ось: «Альфред Джерріс, портьє з вілли Вейтонів, підозрюється в причетності до вбивства Філіпа Вейтона. Він і Гертруда Веймар були єдині, хто виходив з вілли у переддень зникнення актора після опублікування в «Олд Бостон» матеріалу, що спростовує повідомлення поліції про смерть Вейтона. Свій вихід з дому він виправдати не зумів, а вірогідності його зізнання перевірити не вдалося. Він підпадає під статтю 612 і наступні статті карного кодексу, що стосуються відмови відповідати при розслідуванні тяжкого злочину». Будь ласка, одразу ж перепишіть цей висновок. Метчі, відведіть Джерріса в камеру і повідомте капітана Саидера, що відношення до прокурора я пересилаю зараз же.

Увесь цей час Джеллін ні разу не глянув на Джерріса. Наслідки цього маневру далися негайно. Портьє, який уважно слухав, як Артур диктував висновок, почувши про свій арешт, хотів щось сказати, але йому сперло подих.

— Вислухайте мене, пане Джеллін… Не арештовуйте мене… Я скажу все, що знаю, — вичавив він по хвилі.

— Зачекайте, Метчі,-звелів Джеллін.

Джерріс, посірілий на виду, сперся обіруч на письмовий стіл.

— Це я подзвонив у «Олд Бостон» і сказав, що пан Вейтон живий. Це все. Пан Вейтон звелів мені це зробити і не говорити нікому ні слова. Ви ж не можете арештувати мене за це! Нічого лихого я не зробив. Тільки виконав вказівку мого хлібодавця.

Джеллін пильно придивився до обличчя портьє. Більше ніч чого Джерріс не знав. Це немало, але ще не все. Він добродушно махнув рукою і сказав Метчі:

— Пустіть його! Він вільний.

Через чверть години Джеллін прийшов до мене. Приходити до мене по обіді було не в його звичаї, але попередня наша розмова була така цікава, що я тепер охоче перервав роботу. Було шістнадцяте листопада. Після смерті Вейтона минуло чотири дні. Стояв холод, і через вікно вітальні, де ми сиділи, видно було червоні од вітру обличчя перехожих.

— Воно-то так, — сказав я Джелліну, коли він скінчив говорити. — усе цЄ здається логічним. Але ви не дістанете переконливих доказів, поки не буде зроблений повний розтин тіла Вейтона, вивчені сліди на склянці і проведений аналіз джину.

— Дорогою до вас я подзвонив до лабораторії,— відповів Джеллін. — Жодних слідів трутизни. Що ж до відбитків пальців, то це,