Шість днів на роздуми - Джорджо Щербаненко

— Метчі, залиш нас самих! — звелів Джеллін, потім, звертаючись до Гертруди, додав: — Я розумію, що поліція завдала вам багато клопотів, але боюся, що я буду вимушений додати вам їх ще більше.

Несподівані слова Артура справили враження на панну Веймар.

— Що ви маєте на увазі? — спитала вона. — Я нічого не розумію.

— Зараз я вам усе поясню. Капітан Сандер тримав вас у попередньому арешті, але ви не сказали йому того, що ви знаєте. Тепер Вейтон убитий, а ми припустилися промаху, що були надто лагідні з вами. Мені шкода, що доводиться вдаватися до не зовсім джентльменських методів, але мене до цього змушує ситуація.

— Нічого не розумію й надалі,— холодно зауважила панна Веймар.

— Ну, гаразд. Розкажіть мені всю правду про позичку, яку зробили Вейтонові Макх'ю і Френзен, ваш колишній чоловік.

— Сказати про це мені нічого. Я знаю, що така позичка мала місце і що пан Вейтон повернув тільки частину позичених грошей, оце і все. Легко тепер цвірінькати горобцям потому, як це порозписували газети.

Джеллін недовірливо помотав головою.

— Я вимагаю, щоб ви сказали правду, — повторив він. — І маю причини, щоб цього домагатися.

Гертруда Веймар посміхнулася іронічно.

— Я ваших погроз, пане Джеллін, не боюся, бо не бачу, чим ви можете мені зашкодити. Ви хочете сказати Френсісу, що я була дружиною Френзена? Про це я вже сказала сама. Через місяць ми з ним візьмемо шлюб.

Терплячість Джеллін втрачав рідко. З дружиною це в нього іноді траплялося, але щоб з чужими, та ще на службі — ніколи. Проте, почувши відповідь Гертруди, Артур зірвався.

— Годі! — гукнув він. — Перейдімо до суті. Це ви, завдяки своїй дружбі з Макх'ю, влаштували Вейтонові позичку. Я думаю, що у зв'язку з цією дружбою Френсіс Чезлі може сказати кілька теплих слів. Ви влаштували цю позичку, щоб заслужити вдячність Вейтона, який дозволив вам спокусити Френсіса Чезлі. Так, саме спокусити. Ваш колишній чоловік і Макх'ю вже призналися, і в мене достатня кількість доказів для підпертя своїх слів. Тепер ваша черга. Раджу говорити, інакше мені доведеться не тільки посадити вас під арешт, але й пояснити Френсісові Чезлі, яка була ваша роль у всій цій історії. Гадаю, що це не прискорить вашого шлюбу.

Джеллін виявив твердість, але Гертруда Веймар залишалася незворушна. Вона не виказала ні найменшого замішання.

— Очевидно, треба визнати, що я програла, — сказала вона нарешті приязно. Потім посміхнулася й закурила. — Те, що сказали вам мій колишній чоловік і цей торговець пивом, цілком відповідає правді. їхні зізнання Я підтверджую. Але є дещо, чого ви не знаєте, але воно дуже цікаве. — Вона замовкла, щоб зробити затяжку. — Десь із місяць тому Вейтон знов попросив мене влаштувати позичку. Знаючи, як (кінчилася історія з його трупою, знаючи, куди пішли позичені кроші — він купив будиночок, щоб приймати своїх подружок, — я відмовилася. Звичайно, він одразу пригрозив мені, що скаже псе Френсісу і вижене мене з дому. Тоді я призналася йому, що навіть якби хотіла, не могла роздобути тих грошей. Першого разу це мені вдалося чудом. Я скористалася тим, що Макх'ю закохався в мене, але зараз я не знаю, до кого я могла б звернутися. Одначе, щоб уникнути скандалу, яким він загрожував мені, я сказала, що подивлюся. Ясна річ, я навіть не пробувала, коли через тиждень він спитав мене, чи я щось зробила я попросила його почекати ще трошки. Коротко кажучи, я тримала його ні в сих ні в тих, щоб він тільки не виступив одверто проти мене. Зрештою він викрив мою гру. Проте зреагував він не так, як я сподівалася. Замість розгніватися і зчинити скандал, він почав плакати. Ми сиділи в барі, де призначили побачення, і він не зумів опанувати собою навіть у присутності офіціанта, який пильно стежив за нами. Вейтон казав, що він зруйнований морально і матеріально, що він цілком на ласці дружини, навіть якщо йдеться про дрібні видатки, вона про це добре знала, і що я його остання дошка рятунку.

Якщо протягом трьох днів він не буде певен, що я роздобуду для нього позичку, він заподіє собі смерть, але перед тим вчинить ще якесь шаленство. Якщо ж я гроші для нього знайду, все піде гладесенько-рівнесенько, він створить трупу, поверне собі славу і так далі і тому подібне. А чому ви не запросите стенотипістку? Я ж знаю, що вона сидить за цією ширмою і мусить писати, наставляючи вуха. Тут їй буде легше стенографувати те, що я говорю.

Джеллін посміхнувся приязно.

— Панно Марто, ідіть сюди і стенографуйте, — гукнув він. З-за ширми вийшла вже старша жінка і сіла до столу біля Гертруди і Джелліна.

— Отож-бо, дорогий пане Джеллін, — вела далі Гертруда Веймар, — що мені було робити? Я вдала, що дуже вражена, хоча в душі не вірила, щоб Вейтон міг пустити собі кулю в скроню. Я пообіцяла йому зробити все, що моя змога. Але якби навіть хотіла, не могла нічого зробити. Навіть не пробувала. Через два дні ввечері ми зустрілися в холі. Він не сказав нічого, тільки глянув на мене запитально. Я пояснила, що бачилася з давнім приятелем мого чоловіка, але він не хотів ні про що чути, що я в розпачі і безрадна. Я намагалася підбадьорити його, але він тільки всміхнувся і, не озвавшись ні словом, пішов геть. — Гертруда Веймар на хвилю перервала свою розповідь. — Було перше листопада. Шостого листопада прийшов лист з погрозами. Прочитавши його, Вейтон мало не зомлів. Але в усьому цьому поводженні було щось фальшиве. Я зрозуміла все: Вейтон грав. Листи посилав він сам. Він силкувався востаннє повернути славу, сподівався такою рекламою знайти антрепренера, добитися якогось контракту. Якщо це вдасться, добре, а ні, то він накладе на себе руки. Правду кажучи, хоч і не старий, він був уже стомлений життям. Я добре його зрозуміла і так йому й сказала. Він не заперечував. Брехати переді мною, як перед поліцією, він не зумів. Я тримала його в руках. Якби він спробував зруйнувати мої плани одруження з