Артур Конан Дойл. Нотатки про Шерлока Голмса - Артур Конан Дойль
— Звичайнісіньке вбивство, — проговорив він. — Ви, сподіваюся, прийшли з чимось цікавішим. Нумо, розказуйте, що там у вас!
Я подав йому листа, якого він прочитав із напруженою увагою.
— Не так уже й багато подробиць, — зазначив Голмс, повертаючи лист. — Утім, почерк дуже цікавий.
— Але це не почерк Фелпса!
— Саме так. Це рука жінки, до того ж жінки неабиякої. А розпочинаючи розслідування, завжди важливо знати, що твій клієнт міцно пов’язаний із тим, хто має виняткові якості — не важить, позитивні чи негативні. У таких випадках справа часто набуває зовсім іншого характеру, і вона мене вже зацікавила. Якщо ви готові, ми вирушаємо до Вокінга негайно. З’ясуємо, що трапилося з вашим дипломатом, і глянемо на жінку, якій він диктував листа.
Ми встигли на ранковий потяг, що вирушав із вокзалу Ватерлоо, і менш аніж за годину перед нами виникли похмурі ялинові ліси та вересові пустища Вокінга. Браярбрей виявився великим особняком, розташованим усього в кількох хвилинах хідні від станції. Ми подали дворецькому картки, і нас провели до просторої, зі смаком умебльованої вітальні. За хвилину з’явився досить огрядний пан і з привітною усмішкою попрямував до нас. Років йому було не менше як сорок, але щоки в нього були такі рум’яні, а очі такі пустотливі, що він радше скидався на надміру вгодованого хлоп’яка.
— Який же я радий, що ви приїхали, — сказав гладун, енергійно потискаючи нам руки. — Персі увесь ранок про вас запитує. Бідолаха хапається за кожну соломинку!
— Нам поки що нічого не відомо про цю справу, — зазначив Голмс. — А ви не є членом родини.
Наш новий знайомець спантеличено витріщився на нього, але потім опустив очі та розсміявся.
— Ну звісно ж, це монограма «Дж. Г.» у мене на медальйоні, — сказав він. — А я все міркую, як це ви здогадалися? Мене звуть Джозефом Гаррисоном. І оскільки Персі збирається одружуватися з моєю сестрою Енні, я таки стану його родичем, хоч і не кревним. Енні зараз у його кімнаті, всі ці два місяці вона буквально не відходить від нього.
Помешкання, до якого нас провели, розташовувалося поряд із вітальнею. Кімната потопала в квітах. На полицях і в кожному кутку стояли вази з пишними букетами. На канапі біля відчиненого вікна лежав виснажений молодий чоловік. Із вікна доносилися пахощі садка, поруч із хворим сиділа жінка. Тільки-но ми увійшли, вона підвелась.
— Мені залишити вас, Персі? — запитала вона.
Він утримав її, взявши за руку.
— Добрий день, Ватсоне, — сердечно привітав мене Персі. — А це, напевно, ваш знаменитий друг — містер Шерлок Голмс?
Я коротко відрекомендував обох, і ми сіли. Огрядний чоловік вийшов із кімнати, а його сестра залишилася. Це була дивовижно вродлива жінка, трохи повненька як на свій ріст, але з прекрасною оливковою шкірою, величезними темними італійськими очима й копицею розкішного волосся. Поряд із нею хворий здавався ще більш блідим і змученим.
— Я не хочу вас затримувати, — сказав Персі, підводячись на канапі. — А тому відразу перейду до справи. Я був щасливою й успішною людиною, містере Голмс, збирався одружуватись, але трапилася подія, яка перекреслила все моє життя.
Ватсон, напевне, розповідав вам, що я служив у Міністерстві іноземних справ і завдяки заступництву свого дядька обіймав досить відповідальну посаду. Ставши міністром у нині чинному уряді, дядько довірив мені низку відповідальних доручень, чого б ніколи не зробив, якби не був упевнений у моїй надійності.
Десь із десять тижнів тому, а точніше двадцять третього травня, він викликав мене до свого кабінету і, похваливши за сумлінне ставлення до роботи, повідомив, що в нього є для мене нове відповідальне завдання.
«Ось це, — сказав дядько, дістаючи із сейфа сувій грубого сіруватого паперу, — оригінал таємної угоди між Англією та Італією, чутки про яку, на жаль, уже просочились у пресу. Французьке або російське посольство заплатило б будь-які гроші за те, щоб дізнатися про зміст угоди. Документ цей ні в якому випадку не залишив би мого кабінету, однак виникла нагальна потреба зняти з нього копію. У вашому кабінеті є сейф?» — «Так, сер». — «Тоді візьміть цю угоду й замкніть її в сейфі. Я дам розпорядження, щоб ви змогли затриматися на роботі, коли всі службовці підуть. Скопіюйте документ у спокійній обстановці, не боячись сторонніх очей. Закінчивши, сховайте й оригінал, і копію до сейфа. Завтра вранці повернете їх особисто мені».
Я взяв у нього папери і...
— Перепрошую, — перервав Голмс, — ви були самі під час цієї бесіди?
— Абсолютно.
— Які розміри має кабінет вашого дядька?
— Тридцять на тридцять футів.
— Ви були в центрі приміщення?
— Так, приблизно.
— І розмовляли неголосно?
— Мій дядько має дуже тихий голос, а я здебільшого мовчав.
— Дякую вам, — сказав Голмс, опускаючи повіки. — Кажіть далі.
— Я зробив усе достоту так, як звелів дядько. Робочий день закінчився, всі клерки пішли, залишився тільки Чарльз Горо, ми з ним сиділи в одному кабінеті. Йому треба було терміново завершити якусь роботу, а тому я вирішив сходити повечеряти. Коли я повернувся, Чарльза вже не було. Я хотів якомога швидше виконати дядькове доручення, оскільки Джозеф... містер Гаррисон, якого ви щойно бачили, якраз був у Лондоні та збирався до Вокінга одинадцятигодинним потягом. Я хотів, якщо вдасться, теж устигнути на цей потяг.
Ознайомившись із текстом угоди, я відразу зрозумів, що дядько ніскільки не перебільшував, говорячи про її важливість. Скажу лише, що в ній чітко визначалася позиція Великої Британії відносно країн Троїстого союзу, а також окреслювалися наші подальші дії у випадку, якщо військово-морські сили Франції здобудуть перевагу над італійським флотом у Середземному морі. Угоду було скріплено підписами високопоставлених осіб. Я пробіг її очима й узявся до справи.
Документ
