Артур Конан Дойл. Нотатки про Шерлока Голмса - Артур Конан Дойль

«Це обурливо, містере Латимер, — сказав я, затинаючись від хвилювання. — Ви усвідомлюєте, що те, що ви робите, є незаконним?» — «Так, я дозволив собі деякі вільності, — сказав він. — Але ви не будете розчаровані, повірте. Однак я не раджу вам, містере Мелас, зчиняти бучу чи робити щось таке, що може мені зашкодити. Не забувайте, що зараз ви цілком у моїх руках».

Говорив він стиха, але в його словах звучала недвозначна погроза. Більше я питань не ставив, сидів мовчки й намагався зрозуміти, навіщо знадобилося викрадати мене в такий дивний спосіб. Хоч би що було в містера Латимера на думці, опиратися марно і краще зачекати, чим усе це скінчиться.

Їхали ми трохи менше ніж дві години. Я уявлення не мав, де ми перебували. Іноді карета гуркотіла по бруківці, часом рівно йшла по асфальту, але окрім цього ніщо навіть віддалено не вказувало мені на те, де ми є і куди прямуємо. Папір на вікнах виявився світлонепроникним, а віконце попереду затуляла фіранка. З Пелл-Мелл ми виїхали у чверть на восьму, і мій годинник показував за чверть на десяту, коли карета нарешті зупинилася. Мій супутник відчинив вікно, і я побачив низькі склепінчасті двері, над якими горів ліхтар. Мене виштовхнули з карети, двері розчахнулися, і я вмить опинився в будинку. Краєм ока я встиг помітити газон і дерева з обох боків від входу, але не можу сказати напевне, що це було — міський будинок із садом чи заміський особняк із доглянутою присадибною ділянкою.

Усередині тьмяно горіла газова лампа, і мені вдалося розгледіти тільки те, що хол є досить великим і стіни його обвішано картинами. Ще я запам’ятав людину, котра відчинила нам двері. Це був невисокий чоловік середнього віку з похилими плечима, у скельцях його окулярів відбивалося світло лампи.

«Це містер Мелас, Гарольде?» — запитав він. «Так». — «Чудово! Вам нема чого боятися. Якщо все пройде добре, обіцяю, ви не пошкодуєте, але якщо будете хитрувати, вам це так не минеться!»

Говорив він уривчасто, нервово посміюючись між фразами, і налякав мене ще дужче. «Чого вам від мене треба?» — запитав я. «Ви маєте поставити кілька запитань одному грецькому панові, який гостює в нас, та перекласти нам його відповіді. Але запитувати його будьте ласкаві лише про те, що вам скажуть, інакше — тут він знову гигикнув, — пошкодуєте, що на світ народилися».

Після цих слів чоловік відчинив двері та впустив мене у велику кімнату, обставлену дорогими меблями. Там горіла одна єдина лампа, та й у ній світло було приглушеним. Під ногами я відчув товстий килим. Якось я роздивився стільці з оксамитовою оббивкою, високий мармуровий камін, поряд із яким височіло щось, що нагадувало обладунок японського воїна. Прямо під лампою стояв стілець, але мені звеліли сісти біля стіни. Латимер залишив нас, але незабаром повернувся крізь інші двері, та не сам, а з чоловіком у просторому балахоні. Той чоловік був страшенно блідий і виснажений, щоки його запали, хоча очі залишались ясними, як у людини, чий дух сильніший за плоть. Але понад усе мене вразило те, що обличчя бранця було навхрест заклеєно широкими стрічками пластиру, а ще один шматок запечатував рот.

«Дошку приніс, Гарольде? — різко запитав старший чоловік, коли це виснажене створіння сіло, вірніше, повалилося на стілець. — Руки розв’язано? Дай йому олівець. Ви ставитимете запитання, містере Мелас, а наш гість буде писати відповіді. Для початку запитайте, чи готовий він підписати папери».

Очі чоловіка спалахнули лютим полум’ям.

«Ніколи!» — написав він на грифельній дошці грецькою.

«За жодних умов?» — запитав я за наказом нашого мучителя.

«Лишень у разі, якщо в моїй присутності її обвінчає грецький священик, якого я знаю».

Пролунав черговий зловісний смішок.

«Вам відомо, що очікує на вас у цьому випадку?»

«Мені байдуже».

Так і тривала ця дивна розмова. Я запитував уголос, чоловік писав відповіді на дошці. Знову й знову від мене вимагали, щоб я запитував, чи він відступиться і чи підпише документи. Проте нещасний твердо стояв на своєму. Незабаром мені спала на думку ідея: до кожного запитання я почав додавати по короткій фразі від себе. Спочатку це були безневинні зауваження, щоб перевірити, чи розуміє хтось із тих, хто стояв поряд, хоча б слово грецькою. Тільки пересвідчившись, що ніхто нічого не помітив, я розпочав більш небезпечну гру. Розмова набула приблизно такої форми:

«Ваша затятість до добра не доведе. Хто ви?» — «Мені байдуже. У Лондоні я чужий». — «Ваша доля у ваших руках. Чи давно ви тут?» — «Нехай так. Три тижні». — «Ця власність ніколи не буде вашою. Що з вами?» — «Я не збираюся ставати злочинцем. Мене морять голодом». — «Якщо підпишете, вас одразу ж відпустять. Що це за будинок?» — «Я не буду підписувати. Не знаю». — «їй же від цього краще не стане. Як вас звати?» — «Нехай вона сама про це скаже. Кратідес». — «Її ви побачите, лише коли підпишете. Звідки ви?» — «Отже, я її більше не побачу. З Афін».

— Ще б п’ять хвилин, містере Голмс, і я б вивідав усе прямо в них під носом. Наступне запитання, яке я хотів поставити, могло б прояснити все, але тієї миті до кімнати увійшла жінка. Добре роздивитися її я не зміг, помітив лише, що вона висока та струнка, а волосся в неї чорне. Вдягнена вона була у простору білу сукню.

«Гарольде, мені нудно, — заговорила вона англійською, але з помітним акцентом. — Я сиджу нагорі сама... О Господи, це ж Павло!»

Останні слова були вимовлені грецькою, і тієї-таки секунди чоловік зірвав пластир із губів та з криком: «Софія! Софія!» кинувся в обійми жінки. Проте це тривало лише мить, тому що Гарольд схопив жінку та виштовхнув її з кімнати, а старший чоловік без зусиль скрутив виснаженого полоненого й поволік його до інших дверей. На якийсь час я залишився сам, тому скочив на ноги, щоб роззирнутися. На щастя, я не встиг ступити й кроку, як помітив, що старший із чоловіків стоїть у дверях та свердлить мене поглядом.

«Ось і все, містере Мелас, — промовив він. — Самі бачите — ми довірилися вам у вкрай делікатній справі. Ми б і не потурбували вас, якби нашому другові,