Мій чоловік за контрактом - Кетрін Сі

«Неможливо жити без сварок, точно так же, як їхати через все місто тільки на зелене світло.»

— Так, це мій батько, — відходжу від морозильної камери, де лежить тіло, на його великому пальці висить бірка з ім'ям та часом смерті: 

«Гордон Роуз. 14:50/10.07»

— Відомий точний час його смерті? — детектив Моріс виводить мене з моргу. 

— Так, у вашого батька був смарт-годинник, він зафіксував коли зник пульс, — пояснює детектив.

— Де його знайшли? 

До нас підходить Тайлер. 

— У власній квартирі, він помер від великої втрати крові. 

— Щось відомо про того, хто це зробив? 

— Ні, — ми виходимо на вулицю і детектив дістає цигарку. — Поки що, ми нічого не знайшли.

— Зрозуміло.

— Тоді, моя дружина може бути вільною? — з мить чи дві детектив мовчки дивиться на Тайлера. 

— Так, якщо буде щось потрібно, або знайдемо вбивцю, — ми з вами зв'яжемося, місіс Роуз. 

— Гаразд, — я була геть розгублена, що навіть забула попрощатися з детективом. 

Тайлеру довелося вести мене за руку до машини і відкривати мені двері. 

— Абі, ти як? 

— Все мало бути не так, — поглянула на чоловіка, — він мав сидіти в тюрмі за те, що робив з мамою, він мав заплатити за те, що скоїв! Але він помер у власній квартирі.

— Люба, — взяв мене за руку, — Вже нічого не змінити, на жаль, або на щастя.. я не знаю.. Будь ласка, просто забудь це, забудь за те, що хотіла помститися йому.

— Але як я можу? 

— Ми влаштуємо йому похорони, а потім будемо жити далі, гаразд?

— Не знаю, мені важко тверезо мислити в даний момент. 

— Тоді поговоримо пізніше, — заводить двигун і ми рушаємо, у дзеркалі я помічаю, що детектив спостерігає за тим, як ми покидаєм територію поліцейського відділку. — Дивний він.

— Хто? 

— Цей детектив, він тільки що, спостерігав за нами.

— Можливо в нього така звичка.

— Можливо. 

Дивні відчуття, я стільки років прожила з батьком, але не відчуваю, ні краплі смутку. Я настільки ненавижу його? 

— Не хочеш, — повертаюся до Тайлера, — сашимі? 

— Сашимі? 

— Так.

— Ти хочеш поїхати до тітки Стейсі? 

— Ні, до її мами. 

— Але ж вона покинула її, — Стейсі любить будучи в стані алкогольного сп'янінні, розповідати про себе все, що тільки можна. 

— Вона нещодавно повернулася. 

— Поїхали. 

Побачення ми вирішили відкласти через те, що настрою не було. Після поліцейського відділку менше за все, хочеться їхати веселитися, а ось поїхати зіпсувати комусь настрій, це чудова ідея. 

Тайлер припаркував машину неподалік від ресторану, в разі чого не так далеко бігти. Тримаючись за руки ми йшли до ресторану.

— Почекай, — зупинилася. — Я можу поводити себе дивно, робити дивні речі і розмовляти не так, як завжди, але будь ласка не реагуй. 

— Що ти задумала? 

— Тобі краще не знати, до того, як це станеться. 

Мені буде дуже соромно перед Тайлером, але мій план не спрацює, якщо я буду поводити себе так, як зазвичай. Ми зайшли у ресторан і сіли за вільний стіл, до нас підійшла жінка. Я поняття не маю, як виглядає мама Стейсі, але я знаю її ім'я — Патриція. 

— Доброго вечора, що для вас?

— Котику, я хочу лосось, — обличчя Тайлера потрібно було бачити в цей момент, він ніяк не очікував, що я почну розмовляти настільки фальшиво та пискляво. 

— Кхм.. тільки лосось бажаєш, люба? 

— Хм.. ні, ще хочу тунець та вугра, — надула вуста. 

Я проводжу себе як мала дитина. От знаєте є пари, де дівчата поводять себе як дитина, постійно просять до себе уваги і грають роль дурепи? Саме цей тип дівчат мені потрібно зіграти.

— Гаразд, тоді принесіть те, що замовила моя дружина. 

— Гаразд. 

Погляд Тайлера буквально кричав «що-ти-задумала»? Зачекай і все дізнаєшся.

Якщо хтось запитає мене наскільки, це дурна ідея, я відповім, що вона дурна на всі сто відсотків. 

У ресторані були зайняті майже всі місця, десяток людей побачить, це шоу. 

— Ваше сашимі, — офіціант поставив на стіл тоненько нарізану рибу. 

— Це що? 

— Це лосось, тунець і вугор.

— Думаєте я геть ідіотка? — краєм ока помічаю, як Тайлер ледь тримається, аби не засміятися. — Я бачу що це, я питаю чому воно таке?

— Я не зовсім розумію, що вам не подобається.. 

— Поклич головного. 

— Можливо я просто заміню рибу? 

— Ні, мені цікаво як ви смієте продавати це і робити вигляд, що так має бути! 

— Гаразд, я зараз покличу. 

Тайлер нахилився до мене.

— Ти хочеш зруйнувати їх репутацію? — майже пошепки.

— Як ти здогадався? — так само пошепки.

— Це було не складно. 

За декілька хвилин до нас підійшла жінка.

— Вітаю, мене звати Патриція, — мама Стейсі, — що саме вам не сподобалося?

— Що саме? Ви серйозно? 

— Ми працюємо третій день і ви перші скаржитесь, тож я б хотіла почути, що саме не влаштовує вас. 

— Повністю все. — а вона дійсно така, як казала Стейсі. — Ви взагалі щось знаєте про сашимі? Яка має бути товщина у шматочків? 

— Давайте ми просто замінимо, — вже не бачить у мені тупу ідіотку? 

— Лосось має бути нарізаний прямокутними шматочками, п'ять сантиметрів у довжину і один в товщину! А тут ми що бачимо? — нарізка риби дійсно була жахлива. — Так само і з тунцем, він має бути один сантиметр в товщину і один в довжину, а у вас тут всі три!

— Ми взяли людину без досвіду, це наша помилка. 

Усі люди спостерігали за нами.

— Вибачатися не збираєтеся?

— Вибачте.

— Ви мені послугу зараз робите? — а мені непогано вдається роль тупої та стерви. — Котику, це жахливе місце! 

— Так, люба, просто жахливе. Ходімо краще до іншого ресторану!

— Я бачила за рогом  інший ресторан сашимі, — ми встали з-за столу. — Сподіваюся там буде кращий сервіс. 

Патриція стояла і навіть не намагалася виправити ситуацію, в той час, як люди один за одним починали збирати речі.