Труна з Гонконгу - Джеймс Хедлі Чейз

раз на рік, мені він давав про себе знати значно частіше, — вона затнулась, а тоді продовжила: — Ну що ж, ви також маєте знати правду. Кілька років тому в нас був роман. У мене народилася дитина Германа. Хоч я й знала, що він цілковито нікчемний, та кохала його. Він це розумів, тому і грав на моїх почуттях. Завжди надсилав мені фото різних людей, яких зустрічав. Фотографії китаянок. Він знав, що це засмучує мене... та це його розважало. Тоді він раптом надіслав оте фото Беллінґа. Написав, що він та Беллінґ разом займаються бізнесом. Я припустила, що Герман надіслав фото, аби підтвердити, що він не бреше. Та не знаю напевне, нащо він це зробив. А ще попросив мене позичити тисячу доларів, щоб він міг почати все спочатку. Я не надіслала грошей. Тоді отримала від нього шаленого листа, в якому Герман повідомив, що потрапив у страшенну біду. Він був нажаханий. Я суджу про це з того, як він написав. Герман сповістив, що зв'язався з організацією, яка займається торгівлею наркотиками, і що вони хочуть його вбити. Також зазначив, що буде переховуватися. За його словами, Беллінґ був мертвий, але ці люди вважали, що мертвий — він. Герман написав, що його дружина привезе сюди тіло Беллінґа. Це був єдиний спосіб переконати тих людей, що він мертвий, а коли б вони впевнилися у цьому, то перестали б його шукати, — вона безпорадно підняла руки. — Я була шокована, дізнавшись, що він докотився до такого. Я не хотіла, щоб містер Джефферсон довідався про це. Знаю, що не повинна була цього робити... та зробила, — оскільки я нічого не сказав у відповідь, Джанет продовжила: — Герман дав мені адресу одного китайця. Його було звати Вонґ Гопго. Він доручив мені написати цьому чоловікові, якщо щось піде не так. Коли його дружину вбили і містер Джефферсон сказав, що відправляє вас у Гонконг, я написала цьому Вонґу й попередила його. Повідомила, що дала вам фотографію Беллінґа. Я була страшенно занепокоєна тим, аби містер Джефферсон не дізнався правди.

— Тепер йому таки доведеться дізнатися правду, — сказав я. — Не можна приховувати її від старого.

— Але чому не можна? — вона нахилилася вперед. — Чому він не може померти, вважаючи, що його син був порядною людиною?

— Бо тепер усе надто складно. Труну мають оглянути. Поліції про це вже відомо. Тепер таке неможливо замовчувати, — я вивчав секретарку. — Триматиму вас подалі від усього цього — та це найбільше, що можу зробити.

У двері постукали, й увійшов дворецький.

— Містер Джефферсон готовий зустрітися з вами, — сказав він. — Чи не могли б ви пройти сюди?

Я пішов із ним, залишивши Джанет сумно дивитися через вікно.

Вілбур Джефферсон сидів, обіпершись на спинку крісла-ліжка, так наче й не рухався відтоді, коли я бачив його востаннє. Він дивився, як я йду до нього, а тоді вказав рукою на крісло поруч нього.

— Що ж, юначе, отже, ви повернулись. Я так розумію, у вас є для мене інформація.

Я сів.

— Так... але це не та інформація, яка могла б вам сподобатися. Ви відправили мене у Гонконг дізнатися передумови цього випадку, і я їх отримав.

Він якийсь час вивчав мене, а тоді знизав плечима.

— Ну ж бо, вперед, розповідайте. Що ви дізналися?

Я виклав йому відредаговану версію подій у Гонконгу й того, що я дізнався про його сина. Я не розповів йому, як загинув Герман, лише сказав, що поліція знайшла тіло у морі.

Він слухав із незворушним виглядом, дивлячись на ряд штамбових троянд. Старий не сказав нічого, доки я не закінчив розповіді.

— І що тепер? — запитав він, усе ще не дивлячись на мене.

— Поліція хоче відкрити труну, — відповів я. — Їм потрібен ваш дозвіл на відкриття склепу.

— Усе гаразд. Вони можуть узяти ключ у міс Вест.

— Я організував усе, щоб тіло вашого сина привезли сюди, — продовжив я. — Його привезуть наприкінці цього тижня.

— Дякую, — сказав він байдуже.

Настала довга пауза; я поглянув на свої стопи, очікуючи, поки господар невтішно дивився поперед себе.

— Ніколи не думав, що Герман опуститься аж так низько, — мовив він зрештою. — Торговець наркотиками... наймерзенніша тварина на землі.

Я нічого не відповів.

— Що ж, гадаю, це навіть краще, що він мертвий, — продовжив господар. — Тепер про його дружину... ви ще не з'ясували, хто її вбив?

— Ще ні. Ви хочете, щоб я продовжував пошуки?

— А чому б ні? — я бачив, що він досі думає про свого сина. — Якщо вам буде щось потрібно... Скільки б грошей вам не знадобилося, міс Вест про все подбає. Треба довести цю огидну справу до гарного кінця. Дізнайтеся, хто її вбив.

— Добре. То мені потрібен ключ до склепу, — сказав я і підвівся. — Є ще одна річ, містере Джефферсон. Тепер, коли ваш син мертвий, хто буде спадкоємцем?

Це запитання його здивувало. Він безтямно витріщився на мене.

— Яке це має значення, хто отримає мої гроші?

— А це така таємниця? Якщо так, то прошу пробачення.

Насупивши брови, він почав водити жилавими руками уздовж билець свого крісла.

— Ні, це не секрет, але чому ви запитуєте?

— Якби Германова дружина була жива, то її ім'я було б згадане у вашому заповіті?

— Звісно. Дружина мого сина мала б право на отримання того, що я залишав йому.

— І це велика сума?

— Половина моїх грошей.

— Отже, сума величезна. А хто отримає іншу половину?

— Міс Вест.

— Тож тепер вона отримає все?

Він замислено поглянув на мене.

— Саме так. А чому ви цікавитеся моїми особистими справами, містере Раян?

— Бо це моя робота — бути допитливим, — мовив я і залишив його.

Джанет Вест і далі сиділа за своїм столом. Вона підвела очі, коли я постав на порозі її кабінету.

— Заходьте, містере Раян, — запросила вона холодним та рівним голосом.

Я увійшов.

— Мені потрібен ключ від склепу, — сказав я. — Поліція хоче відкрити труну. Я пообіцяв лейтенантові Ретніку, що візьму для нього ключ. Містер Джефферсон не заперечує.

Секретарка пошукала у шухляді столу, а тоді подала мені ключ.

— Я розповів йому всю історію, —