Труна з Гонконгу - Джеймс Хедлі Чейз

передам. Я й сам вибиратимуся звідси: нічого більше зробити тут не зможу. Та мені все ще треба дізнатися, хто вбив дружину Джефферсона. Хоч би хто це зробив, він у Пасадена-сіті. Завдяки тому, що я дізнався тут, мені, сподіваюся, вдасться знайти вбивцю. Можна вже йти?

— Не заперечую, — сказав МакКарті.

— Гадаю, я повернуся в готель і трохи посплю.

— Якщо ця дівчина і досі у вашому номері, не думаю, що вам вдасться поспати, — мовив МакКарті, хитро посміхаючись.

— Що це у вас на думці?.. — кинув я, підводячись. — А як стосовно того, щоб відправити мене назад на машині?

МакКарті повернувся до Геміша.

— Відвези його назад машиною. Він поспішає, — і, притягнувши до себе папку, взявся до роботи.

Я повернувся у готель, коли сонце вже почало підійматися з-за гір. Я рушив до свого номера, взяв ключ у китайця із сяйливою усмішкою, якого ніколи раніше не бачив, і відімкнув двері: Світло було увімкнене. Стелла дрімала в кріслі. Коли я зайшов, вона налякано схопилася на ноги.

— Розслабтесь, — сказав я, зачиняючи й замикаючи двері. — Тепер вам нема чого боятися.

— Що трапилось? Я чула постріли. Подумала, що вони вас убили.

Я гепнувся в крісло.

— Ви зробили мені послугу... Дякую.

— Я повинна була щось зробити. Але так боялася, що він почує, як я телефоную.

— Що ж, ваше бажання збулося... ви маєте поїхати додому впродовж наступних двадцяти чотирьох годин. Дорогу я вам оплачу. Поліція вас не потурбує. Краще скористайтеся своїм власним паспортом. Він у вас ще є?

Вона полегшено зітхнула.

— Так, він у мене є. А Гаррі?

— Йому не пощастило. Поліцейські виявилися вправнішими стрільцями. Для нього це найкращий вихід: він би не витерпів тюремного життя.

Стелла здригнулася.

— Він мертвий?

— Так, мертвий. Я хочу трохи поспати. Прийму душ, а потім посплю. Лягайте на ліжко. А я ляжу на дивані.

Зачинившись у ванній, я прийняв душ. Почувався старим і виснаженим. Тоді одягнув піжаму й вийшов із ванної.

Стелла чекала на мене. Знявши одяг, вона лежала на ліжку. Ми поглянули одне на одного, і жінка простягнула до мене руки. Тримати мене у своїх обіймах Стелла продовжувала трохи згодом, коли я поринув у сон.

Розділ четвертий

1

Це все здавалося таким знайомим... запах поту, засобу для дезінфекції і страху; пофарбований у зелений колір коридор, гупання важких ніг, кам'яні обличчя копів, котрі проштовхувались мимо мене, так наче я не існував.

Зупинившись біля дверей детектив-лейтенаната Ретніка, я постукав.

Голос щось прокричав. Повернувши дверну ручку, я увійшов.

Ретнік сидів за своїм столом. Детектив-сержант Палскі обіперся на стіну і жував сірник.

Вони обоє витріщилися на мене, а тоді Ретнік зісунув свій капелюх на потилицю і ляснув по книзі для записів рукою із гарним манікюром.

— Погляньте, хто тут, — сказав він ні до кого конкретно. — Що ж, оце так сюрприз! Якби я знав, що ти приїдеш, то б виставив для врочистої зустрічі місцевий оркестр. Сідай. Як тобі китайські повії?

— Не знаю, — сказав я, сідаючи. — Був надто зайнятий, аби дізнаватися. Ви вже розкрили справу про вбивство?

Ретнік витягнув портсигар, дістав із нього сигару, відкусив її кінець і запхнув сигару до рота. Мені сигари він не запропонував.

— Ще ні... а в тебе щось є?

— Можливо. А вам хоч щось вдалося роздобути?

Насупивши брови, він закурив сигару.

— Ми й досі намагаємось знайти Гардвіка. А що в тебе?

— Тіло, яке Джоан Джефферсон привезла назад в Америку, було не Германа Джефферсона.

Це його здивувало. Він почав душитися димом, тоді лайнувся, поклав сигару і видув носа у брудну хустинку. Відклавши її, нахилив назад спинку крісла і скоса поглянув на мене вологими від сліз очима.

— Послухай, детективе, якщо це неправда, то для тебе настануть скрутні часи. І я не перебільшую.

— Германа Джефферсона вбили два дні тому, — сказав я. — Його тіло викинули у море за кілька миль від Гонконгу. Британська поліція виловила його. Тіло доправлять сюди літаком наприкінці цього тижня.

— Заради всього святого! То хто ж тоді був у труні?

— Ви його не знаєте... Це Френк Беллінґ. Британський підданий, пов'язаний із контрабандою наркотиків.

— Ти вже говорив зі старим Джефферсоном?

— Ще ні, ви — мій перший пункт призначення. А він — другий.

Ретнік витріщився на Палскі, а той у відповідь безтямно поглянув на нього. Тоді лейтенант знову перевів погляд на мене.

— Розповідай, — сказав він. — Усе. Гей! Зачекай хвилинку. Я все запишу, — Ретнік підняв телефонну слухавку і викликав стенографіста. Поки ми чекали, він жував сигару, сердитий і стурбований.

Увійшов молодий поліцейський і сів віддалік. Він розгорнув записник й очікувально поглянув на Ретніка, а тоді на мене.

— Стріляй, — мовив Ретнік. — Дай мені одну зі своїх класичних заяв, детективе. Нічого не упускай. Можеш бути певен: я перевірю кожне твоє слово, і якщо дізнаюся, що ти брехав, то пошкодуєш, що у твого батька було статеве життя.

— Я не мушу вислуховувати таке від вас, Ретніку, — сказав я роздратовано. — Джефферсон чекає, коли вас можна буде трохи підправити, й одне моє слово може добряче йому помогти.

Палскі відштовхнувся від стіни, на яку спирався. Молодий коп здавався нажаханим. Перш ніж Палскі замахнувся на мене, Ретнік уже був на ногах, наказуючи сержанту відійти назад.

— Припини! — сердито пробурчав він до Палскі. А мені сказав: — Розслабся, детективе. Гаразд, тоді я заберу свої слова назад. Не будь таким до дідька чутливим. Давай, Христа ради, уже запишемо ці свідчення.

Певний час я дивився на нього, та він уникав мого погляду, і я нарешті заспокоївся. Закуривши сигарету, дав йому свідчення. Я розповів усе, що трапилося зі мною з часу прибуття у Гонконг. Єдиний факт, який я замовчав, це те, що у Нью-Йорк ми зі Стеллою повернулися разом. Там ми й розлучились. Мені було шкода прощатися з нею, і її це, схоже, також засмучувало, та коли вона знову повернулась у своє середовище, нам, здавалося, не було сенсу продовжувати ці стосунки. Стелла зробила послугу мені, а я зробив послугу їй. Я дав їй двісті доларів, з якими вона могла почати все заново. Це були