Третій фронт - Владислав Валерійович Івченко

— Нехай кожен відповість за свій злочин! — заревів Мертвосуд.

— Нехай! — крикнув я, і Мертвосуд посунув на «беркутню».

— В-в-в- владюшо… — прошепотів Бухгалтер. Його всього трясло. Чудовиськ важко витримати зблизька. — «Беркути» знесуть твоїх чудовиськ. Дивися, скільки їх!

— Ну це ще подивимося. — Я посміхнувся.

Мертвосуд майже наздогнав Ментожера, вони удвох наближалися до «беркутні». Ті вишикувалася лавою десь у тридцять бійців і почала забігати з флангів.

— Вони хочуть їх оточити! — прошепотів Бухгалтер.

— Ну хай спробують. — Я відчував збудження. — Дивися на цей бій і запам’ятовуй. Такого ти не побачиш більше ніде!

Наші чудовиська наближалися. «Беркутня» стала відступати по центру але робилося це для того, щоб заманити супротивника в пастку. Аж ось Ментожер не витримав, зірвався з місця й кинувся в саму гущавину «беркутні». Вирвав із лав одного й розірвав навпіл, потім наступного. «Беркутня» почала тіснити Ментожера щитами, била його величезними кийками, звуки цих ударів були схожі на вибухи. Інше крило атакувало Мертвосуда. Той вихопив одного, почав допитувати, але не зміг провадити нормальне судове слідство, бо «беркутня» оточила й почала бити.

— Винні, бляді! — прогримів Мертвосуд і почав відкушувати голови. Одному, другому, третьому. Поруч росла піраміда тіл.

— Менти! Менти! — ревів Ментожер, хапав «беркутню» і нищив її. Здавалося, ось-ось наші чудовиська примусять ворогів бігти геть. Але вони витримали, знайшли резерви, обступили і Ментожера, і Мертвосуда. Ті билися, навіть не думали відступати, але «беркутня» сплітала їх, наче густе тісто.

— Владюшо, якось допомогти треба! — прошепотів Бухгалтер. — Може, артилерію попросити?

— Не треба.

— Завалять же. Завалять! — Бухгалтер не панікував. Прикусив губу і дивився на битву досвідченим поглядом командира, який пройшов крізь багато боїв.

— Не завалять, — закрутив я головою. У небі з’явилася Людина борщу, вона мусила допомогти, але їй не дали цілі хмари «гастеллів». Не думав, що кацапи встигли наробити їх аж стільки. «Гагаріни», мабуть, уже закінчилися, а «гастеллів» було багато, вони атакували десятками й не давали втрутитися в наземний бій. А там «беркутня» вже повністю оточила Ментожера з Мертвосудом і тепер стискала коло. Наші чудовиська нищили беркутню, але невдовзі зчинилася така тиснява, що вони не могли підняти рук і мусили обходитися потужними щелепами. Лускали «беркутню», а та все напирала і напирала.

— Владюшо, треба щось робити, — рішуче сказав Бухгалтер. — Зімнуть же!

— Я роблю.

— Що робиш?

— Прислухайся до землі.

— До землі? — здивувався Бухгалтер. — Якої землі?

— До нашої, української землі! — крикнув я, впав на коліна і приклав вухо. Стояли ми на трасі Київ-Москва, землі там не було, був асфальт, але й на ньому чудово чулося важке гупання.

— Що це? — спитав Бухгалтер, який теж припав вухом до асфальту.

— Наш резерв! Тремти, «беркутня»! — заверещав я. Поруч щось вибухнуло.

Бухгалтер збив мене з ніг, накривши собою. Ще кілька вибухів. Засвистіли осколки. Бухгалтер підхопився й потягнув мене геть від дороги. Я почув іще один залп. Це кацапські війська, що йшли за «беркутнею», почали по нас стріляти, мабуть, здогадавшись, хто керує битвою з українського боку. Бухгалтер дуже вчасно забрав мене з дороги, ми лежали на узбіччі, осколки летіли вгорі. Почулося гуркотіння. До нас їхав танк. Наш танк. Він зупинився, з башти визирнув Мовчун.

— Йопт! — вилаявся Бухгалтер. Над нами щось пролетіло. Від удару затремтіла земля. Я побачив Шпиля. Це він перелетів нас, зробив іще два величезних стрибки й опинився біля «беркутні», що вже майже затягнула Ментожера з Мертвосудом. Шпиль заревів і одним ударом розкидав чимало нападників. По ньому спробували стріляти з російських танків, але велетень не зважав. Трощив ворогів, які нічого не могли вдіяти ані щитами, ані кийками. Бився наче божевільний, стягнув на себе більшість «беркутні», і це дозволило Ментожеру з Мертвосудом отримати простір для маневрів і знову взятися до знищення. Ще з півхвилини відчайдушної боротьби — і все стало зрозуміло. Залишки «беркутні» почали відступати.

— Мовчуне, уперед! Вали їх! — крикнув я. Мовчун танком поїхав уперед, за ним потягнулися ще кілька наших танків, ударила артилерія.

Росіяни не відповідали. Побачивши, як тікає «беркутня», самі почали тікати. Наші атакували.

Я повалився на землю і дивився на небо, вкрай виснажений.

— Перемогли, — тихо сказав Бухгалтер.

— Ти як? — спитав я.

— Добре. Ходімо в лісок, щоб при дорозі не лежати.

Сил майже не залишилося. Ледь проминули поле, зайшли в невеличкий ярок, і я впав на ще холодну землю. Звуки бою віддалялися. Ми перемогли й бодай трохи збільшили шанси на остаточну перемогу.

— Як ти здогадався Шпиля залучити? — спитав Бухгалтер.

— Завжди намагаюся мати план Б. Мені треба відпочити. Не турбувати. — Я закрутив беруші й закрив очі пов’язкою. Спати, спати, спати.

(Більше про Мертвосуда можна дізнатися у книзі «Ніч на восьме березня». Про Мертвосуда і Ментожера читайте в енциклопедії українського жаху «Сто чудовиськ України»).

Розділ 8

Іван Карпович допомагає

Хтось торкнувся моєї руки. Я здивовано зняв пов’язку. Побачив Бухгалтера, який щось тихо говорив. Я його не чув, спочатку злякався, що оглух, потім згадав про беруші. Висмикнув.

— Що таке? — спитав невдоволено, бо не відпочив скільки хотів.

— Он. — Бухгалтер кивнув на Мовчуна, який притиснув до землі якогось хлопця. Так викрутив тому руку, що бідолаха тихенько стогнав. — Каже, що дуже важлива справа до тебе.

— Я його не знаю.

— Владюшо, ви програєте інформаційну війну! — зашепотів хлопець. — Проти вас застосували важку артилерію, а ви не відповідаєте навіть із автоматів!

— Я не веду інформаційних війн! — аж образився я. — Інформаційні війни я лишаю неробам, які нічого іншого не вміють!

— Ось тому я і тут! Я не знаю, чи ви ведете війну, але проти вас її ведуть! Задіяні великі сили! Вам створюють негативний імідж і…

— Заберіть його звідси. Мені треба відпочити! — наказав я і став запихати беруші у вуха.

— Професор Чеснаков знищить вас! — почув я і беруші витягнув. Подивився на хлопця. Той кивав. — Знищить, знищить! Уже нищить. Він зробить із вас головного ворога країни, а потім нацькує весь державний механізм, аби розчавити Владюшу Бар-Кончалабу. А знаєте, хто дає професору Чеснакову гранти? Хто фінансує його конференції та роботи? Корпорація «S. S. А.»!

Я закрутив головою, сховав беруші в кишеню.

— Ти хто такий?

— Я — Георгій Миколайський, журналіст.

— Ніколи не мав справ із журналістами. І не матиму. — Я подивився на нього презирливіше, ніж на мента.

— Вам просто не доводилося мати справу з професіоналами!

— Хто тебе послав?

— Ніхто.

— Брешеш! Ви всі