Хрещений батько - Маріо Пьюзо
Том Хейген ухилився:
– Я тобі скажу одну річ, якої ти не навчився від нього: ніколи не говори так, як ти оце почав говорити. Є речі, які треба робити, і їх роблять, але ніколи про них не говорять. Не намагайся виправдати їх, їх не можна виправдати. Просто роби – і квит. А потім забудь про це, та й годі.
Майкл насупився. А потім спокійно спитав:
– Чи вважаєш ти, як консільйорі, що для дона й для «родини» небезпечно залишати живим Солоццо?
– Так.
– Ну й квит, – сказав Майкл. – Отже, я повинен його вбити.
Майкл Корлеоне стояв на Бродвеї перед рестораном Джека Демпсі й чекав, коли за ним приїдуть. Він глянув на годинник. Було п’ять хвилин до восьмої. Вочевидь, Солоццо збирався продемонструвати свою пунктуальність. Майкл навмисне приїхав заздалегідь. Він чекав уже п’ятнадцять хвилин. Дорогою від Лонг-Біч до міста він весь час намагався забути про наговорене Хейгенові. Бо якщо вірити сказаному, його життя ступало на шлях, із якого не зійти. Але ж чи можна буде змінити життя після сьогоднішнього вечора? Потім Майкл похмуро подумав: якщо він не перестане морочити собі голову такими дурницями, то й взагалі, не дай бог, після сьогоднішнього вечора буде мерцем. Треба думати про нагальну справу. Солоццо – не дурень, та й Маккласкі теж горішок міцний. Скручена дротом щелепа знову занила. Майкл навіть зрадів болеві, що мобілізував його.
Цього зимового холодного вечора Бродвей не був такий велелюдний, як звичайно, хоча й наближався час, коли в театрах розпочиналися вистави. Майкл здригнувся, коли довгий чорний автомобіль підкотив до тротуару. Перехилившись, водій відчинив передні дверцята й сказав: «Сідай, Майку». Він не знав водія, цього молодого чепуруна із шовковистим волоссям, у розстебнутій сорочці, однак сів у машину. На задньому сидінні були капітан Маккласкі й Солоццо. Солоццо простяг руку через спинку сидіння. Майкл стиснув її. Рука була тверда, тепла й суха. Солоццо сказав:
– Я радий, що ти прийшов, Майку. Сподіваюся, ми зможемо все залагодити. Страхіття… Я хотів усе влаштувати зовсім не так. Цього б ніколи не сталося.
– Сподіваюся, ми владнаємо все ще сьогодні, я б не хотів, щоб мого батька знову турбували, – спокійно відповів йому Майкл Корлеоне.
– Ніхто його більше не турбуватиме, – щиро запевнив Солоццо. – Присягаюся тобі своїми дітьми, що його ніхто не турбуватиме. Просто будь неупереджений під час переговорів. Сподіваюся, що ти не такий гарячкуватий, як твій брат Сонні. З ним просто неможливо вести ділові перемовини.
Капітан Маккласкі буркнув і собі:
– Він добрий хлопчина, славний, їй-богу. – Він перехилився вперед і добродушно поплескав Майкла по плечу. – Я шкодую, що того вечора все так недоладно сталося, Майку. Я вже старію й через усяку дрібницю дратуюся, треба міняти роботу. Гадаю, що невдовзі піду у відставку. Уже не можу витримувати спокійно прикрощів, а ви ж знаєте, цілий день самі прикрощі, та що там казати. – Сумно зітхнувши, Маккласкі безсоромно облапав Майкла, перевіряючи, чи немає при ньому зброї.
Майкл побачив легку усмішку на устах водія. Машина їхала на захід без видимих спроб відірватися від можливої погоні. З’їхали на трасу «Вест-Сайд-Хайвей», то випереджаючи інші машини, то пропускаючи їх уперед. Якби хтось сидів на «хвості», він мусив би робити те саме. А потім, на превеликий Майклів подив, звернули до мосту Джорджа Вашингтона. Отже, вони прямували до Нью-Джерсі. «Не знаю, хто інформував Сонні про місце зустрічі, – подумав Майкл, – але нас просто-таки пошили в дурні».
Машина проминула під’їзди і з’їхала на міст, залишивши позад себе яскраві вогні міста. Майкл сидів із байдужим виглядом. Збираються втопити його у драговині чи просто в останню хвилину хитрющий Солоццо змінив місце зустрічі? Та коли вони майже перетнули Ґудзон, водій несподівано круто вивернув кермо. Важкий автомобіль ледь не злетів у повітря, наштовхнувшись на підвищення, що розділяє проїжджу смугу, і вилетів на ту половину дороги, що веде назад у Нью-Йорк. Маккласкі й Солоццо дивилися назад, чи не намагається ще хтось повторити їхній трюк. Тепер водій гнав щодуху до Нью-Йорка; вони з’їхали з мосту й завернули у Східний Бронкс. Пробиралися завулочками, за ними ніхто не гнався. Було вже близько дев’ятої години. Пересвідчившись, що їх ніхто не переслідує, Солоццо запалив сигарету. Перед тим він простяг свою пачку Маккласкі й Майклу, але обидва відмовилися. Солоццо сказав водієві:
– Добре зроблено. Я запам’ятаю це.
За десять хвилин машина підкотилася до ресторану в невеликому італійському кварталі. На вулицях – ні душі. Час був таки пізній, і вже мало хто вечеряв у ресторані. Майкл побоювався, що водій теж піде з ними, але той залишився в машині. Посередник не згадував про шофера, про нього взагалі ніхто не говорив. Якщо підходити буквально, то Солоццо порушив домовленість, узявши його із собою. Але Майкл вирішив змовчати, знаючи, що, на їхню думку, він не наважиться звертати увагу на це порушення, побоїться ризикувати можливістю досягти згоди під час переговорів.
Усі троє сіли за єдиним круглим столом. Солоццо відмовився від окремого кабінету. Крім них, у ресторані було ще двоє відвідувачів. Майкла цікавило: хто вони – чи не люди Солоццо? А втім, хіба не однаково. Доки вони втрутяться, все буде зроблено.
– Чи добре тут готують італійські страви? – спитав Маккласкі з щирим інтересом.
Солоццо запевнив його:
– Спробуйте телятину – кращої не покуштуєте ніде в Нью-Йорку.
Єдиний офіціант приніс і розкоркував пляшку вина. Він налив по вінця три келихи. Дивно, але Маккласкі не пив.
– Певно, я єдиний непитущий ірландець. Надто багато я бачив порядних людей, що потрапляли в халепу через зеленого змія.
Солоццо сказав капітану:
– Я збираюся говорити з Майком по-італійському. Не тому, що я вам не довіряю чи там що, а просто я не можу як слід висловлюватися англійською, а мені треба переконати Майкла, що я не замишляю нічого поганого, що і наша сьогоднішня зустріч, і досягнення угоди – у наших спільних інтересах. Не ображайтеся, їй-богу, річ тут не в недовірі.
Капітан Маккласкі подивився на них із іронічною посмішкою.
– Ет, яка мені справа, говоріть собі,
