Асистент - Тесс Геррітсен

— Діана. — Трохи помовчавши, жінка насупилася. — Вибачте, назвіться ще раз, будь ласка.

— Джейн Ріццолі. Я з бостонської поліції. Ми з вашим чоловіком разом вели одну справу… Можливо, він згадував про неї.

Діана невиразно знизала плечима і подивилася на Корсака. Ріццолі не бачила на її обличчі ані горя, ані страху. Лише безсиле й тупе виснаження.

Відвідувачка трохи постояла мовчки біля ліжка. «Скільки трубок, — подумала вона. — Скільки апаратів». А всередині лежав Корсак, який перетворився тепер на безтямну плоть. Лікарі підтвердили, що в нього зупинилося було серце. І хоча тепер серцевий ритм стабілізувався, свідомість так і не повернулася. Із широко роззявленого рота пластиковою змією виповзала ендотрахеальна трубка. Біля ліжка висів резервуар, до якого цівкою натікала сеча. Його статеві органи було вкрито простирадлом, але груди й живіт лишилися голими. З-під простирадла виднілася волохата нога з давно не стриженими жовтими нігтями на пальцях. Ріццолі дивилася на все це й відчувала сором за те, що порушує приватність Корсака і бачить його в такому стані. Однак відвести погляд вона не могла. Непереборна сила змушувала її дивитися, навіть витріщатися на всі інтимності, на ті самі деталі, які Корсак, якби був при тямі, захотів би приховати від неї.

— Поголити б його, — сказала Діана.

Така банальність… Однак нічого іншого дружина Корсака не спромоглася сказати. Вона не поворухнула жодним м’язом, а сиділа непорушно, безсило склавши руки, а її байдуже обличчя було ніби викарбуване з каменю.

Ріццолі шукала якихось слів. Чогось такого, що могло втішити Діану. Вона обрала кліше:

— Він боєць. Він боротиметься.

Її слова впали, наче камінці в бездонний ставок. Жодного сплеску, жодної реакції. Діана довго мовчала, перш ніж знову подивитися на Ріццолі блакитними очима.

— Боюся, що знову забула ваше ім’я.

— Джейн Ріццолі. Ми з вашим чоловіком разом пішли на нічне патрулювання.

— А, то ви та сама…

Ріццолі мовчала. Їй раптом допекло відчуття провини. «Так, я та сама. Та сама його колега, яка його покинула. Він лежав сам у темряві, а я намагалася врятувати свій план, коли все пішло шкереберть».

— Спасибі вам, — сказала Діана.

— За що? — не зрозуміла Ріццолі.

— За все, що ви зробили, щоб йому допомогти.

Ріццолі подивилася в порожні блакитні очі цієї жінки. Аж тоді вона помітила, як сильно в неї звужені зіниці. «Такими стають очі від деяких наркотиків», — подумала вона. Діана Корсак дивилася на неї із чарівного туману.

Ріццолі поглянула на Корсака. Пригадала той вечір, коли викликала його на місце убивства Гента. Корсак приїхав п’яним. Вона також пригадала, як вони стояли на парковці після аутопсії і він, здається, не хотів повертатися додому. Невже на нього щовечора чекало оце? Ця жінка із порожніми очима і механічним голосом?

«Ти не казав мені. А мені було байдуже, я не запитувала».

Вона підійшла ближче до ліжка і стиснула долоню Корсака. Пригадала, як їй часом ставало бридко від потиску його вологої руки. Але не сьогодні. Сьогодні вона була б рада, якби він потиснув руку у відповідь. Однак під її пальцями ніщо не ворухнулося.

Об одинадцятій дня Ріццолі нарешті увійшла до своєї квартири. Замкнула двері на два засуви і кодовий замок, застібнула ланцюг. Колись вона подумала б, що такі заходи безпеки — це симптом параної. За давніх часів вона вдовольнилася б одним простим замком і пістолетом на нічному столику. Однак рік тому Воррен Гойт перевернув її життя. Відтоді на її дверях наросли оці лискучі залізяки. Вона дивилася на свої замки. Раптом її вразила думка про те, як виразно вона уподібнилася до всіх інших жертв насильства. До всіх, хто намагається забарикадуватися вдома і відгородитися від світу.

Ось якою зробив її Хірург.

А тепер ще й Домінант, цей новий убивця, долучив свій голос до хору чудовиськ, які завивали біля її дверей. Гебріел Дін одразу зрозумів, що могилу, на якій залишили тіло Каренни Гент, було обрано навмисне. Похований там чоловік, Ентоні Ріццолі, не був її родичем, але, зважаючи на їхнє спільне прізвище, повідомлення явно було адресовано саме їй.

«Домінант знає моє ім’я».

Вона не знімала кобури, доки не обійшла всю квартиру. Помешкання було не надто просторим, тому Ріццолі менше ніж за хвилину оглянула кухню й вітальню, а потім попрямувала маленьким коридором до спальні. Там вона зазирнула під ліжко й у шафу і лише тоді зняла кобуру й поклала пістолет у шухляду нічного столика. Стягнувши одяг, вона пішла до ванної, де замкнула за собою двері — ще один рефлекс, абсолютно безглуздий. Однак лише в такий спосіб вона могла набратися сміливості, щоб запнути шторку. За кілька секунд, коли волосся ще було масним від бальзаму, Ріццолі охопило відчуття, що вона тут не сама. Вона смикнула шторку і побачила порожню ванну кімнату. Серце в неї калатало. Вода стікала по плечах на підлогу.

Ріццолі закрутила кран. Спираючись на вимощену кахлями стіну, вона глибоко дихала, чекаючи, доки сповільниться серцебиття. Крізь гуркіт власного пульсу вона чула, як шумить вентиляційна система і рокоче вода в трубах. Буденні звуки, яких вона раніше навіть не помічала, тепер здавалися благословенням саме завдяки своїй звичайності.

Коли серце нарешті почало битися нормально, вода на її шкірі вже стала холодною. Ріццолі ступила на підлогу, витерлася, а потім опустилася на коліна, щоб витерти мокру підлогу. На роботі вона трималася самовпевнено. Поводилася мов крутий коп. Однак тепер від неї майже нічого не лишилося, крім охопленої страхом плоті. У дзеркалі бачила, що заподіяв їй жах. На неї дивилася вихуділа жінка. І без того тендітне тіло повільно розчинялося, лишаючи самі кістки. Обличчя, колись рішуче й грубувате, стало напівпрозорим, як у привиду. Великі темні очі світилися в глибоких западинах.

Ріццолі швидко відійшла від дзеркала й повернулася до спальні. Впала на ліжко, так і не висушивши волосся, і лежала з розплющеними очима. Варто було б поспати хоч декілька годин, але яскраве полуденне сонце проривалося крізь жалюзі, а на вулиці внизу шумів потік машин. Вона не спала майже тридцять годин і не їла приблизно дванадцять, однак до неї не йшов ані сон, ані апетит. Усе, що сталося минулої ночі, ще вирувало в її свідомості, наче потік. Спогади горіли, не випускаючи зі свого полону. Вона бачила охоронця із широчезною раною на горлі й вивернутою під моторошним кутом головою. Каренну Гент із листям у волоссі.

І Корсака в лабіринті трубок