Асистент - Тесс Геррітсен
— Я не знала, що він там, у підвалі, — прошепотіла вона. — Не знала, що він стоїть у темряві й чекає на мене. У тому будинку…
Він сів на крісло навпроти.
— Його знайшли ви. Лише ви з усіх копів знали, де шукати.
— Так.
— Звідки ви знали?
— Фарт, — засміялася вона, знизавши плечима.
— Ні, має бути щось набагато більше.
— Не переоцінюйте мене.
— Гадаю, я вас недооцінив, Джейн.
Вона підвела голову. Він дивився на неї так уважно, що захотілося сховатися. Але вона не мала куди відступити і не могла нічим відповісти на цей проникливий погляд. «Що він бачить? — міркувала Ріццолі. — Чи знає, якою беззахисною я почуваюся?»
— Розкажіть, що сталося в підвалі.
— Ви і так знаєте. Я давала свідчення.
— У свідченнях люди зазвичай щось замовчують.
— Мені нема чого додати.
— Навіть не спробуєте?
У ній вибухнув гнів — немовби снаряд розірвався.
— Я не хочу про це думати.
— Але все одно думаєте, правда?
Вона подивилася на нього, намагаючись визначити, в яку гру він грає і як це вона так легко дозволила втягнути себе в неї. Вона знала інших чоловіків — харизматичних, здатних блискавично привернути увагу жінки. Ріццолі мала достатньо здорового глузду, щоб триматися подалі від таких чоловіків і оцінювати їх об’єктивно — як генетично обдарованих щасливчиків. Але зараз виявилося, що вона має дещо потрібне Гебріелу Діну, і він спрямував на неї всі свої чари. І вони діяли. Ніколи ще жоден чоловік не доводив її до стану такої розгубленості й водночас збудження.
— Цей підвал став пасткою для вас, — сказав Дін.
— Я увійшла просто до неї. Я не знала.
— Чому ви не знали?
Це було дивне запитання, яке змусило її замислитися. Ріццолі знову пригадала, як стояла того дня біля розчахнутих дверей у підвал і боялася спускатися темними сходами. Вона пам’ятала, як задушливо й парко було в тому будинку, як її бюстгальтер і сорочка змокли від поту. Як від жаху палав кожен нерв її тіла. Так, вона знала, що там щось нечисто. Знала, що на неї чекає внизу.
— Що було не так, детективе?
— Жертва, — прошепотіла вона.
— Кетрін Корделл?
— Вона була в тому підвалі, прив’язана до ліжка…
— Наживка.
Ріццолі заплющила очі. Вона майже відчувала запах мокрої долівки й крові Корделл. І різкий від страху запах власного поту.
— Я проковтнула наживку.
— Він знав, що це спрацює.
— Я мала здогадатися…
— Але ви зосередилися на жертві. На Корделл.
— Я хотіла врятувати її.
— І в цьому ви помилилися.
Вона розплющила очі і гнівно подивилася на нього.
— Помилилася?!
— Ви не перевірили територію і підставили себе під удар. Елементарні помилки. Дивні для такого компетентного професіонала.
— Вас там не було. Ви не бачили того, що бачила я.
— Я читав ваші свідчення.
— Корделл лежала там, стікала кров’ю…
— І ви відреагували як будь-яка нормальна людина. Ви спробували їй допомогти.
— Так.
— І тоді у вас почалися проблеми. Ви перестали думати як коп.
Її роздратований погляд не справив на нього анінайменшого враження. Він просто дивився на неї у відповідь, не змінюючи виразу обличчя, і залишався таким упевненим і спокійним, що це лише підкреслювало її сум’яття.
— Я завжди думаю як коп, — сказала вона.
— Але не в тому підвалі. Ви дозволили собі відволіктися на жертву.
— Я завжди спочатку дбаю про жертву.
— Навіть якщо це небезпечно для вас обох? Хіба в цьому є логіка?
«Логіка…» Звісно, це ж Гебріел Дін. Вона ще ніколи не зустрічала подібних людей, здатних дивитися на живих і на покійників однаково беземоційно.
— Я не могла дозволити їй померти, — сказала Ріццолі. — Це була моя перша і єдина думка.
— Ви знали її, Корделл?
— Так.
— Ви дружили?
— Ні.
Вона відповіла так швидко, що Дін звів брову в німому запитанні.
Ріццолі набрала в груди повітря і сказала:
— Я познайомилася з нею раніше, під час розслідування. От і все.
— Вона вам не подобалася?
Ріццолі помовчала, заскочена зненацька проникливістю Діна.
— Сформулюємо так: я не відчувала до неї симпатії.
«Я ревнувала до неї. До її краси. До враження, яке вона справила на Томаса Мура».
— Однак Корделл виявилася жертвою, — сказав Дін.
— Я не була впевнена в цьому. На початку. Але ближче до кінця стало очевидно, що Хірург полює на неї.
— Мабуть, ви відчували провину за те, що підозрювали її.
Ріццолі не відповіла.
— І тому так відчайдушно намагалися її врятувати?
Вона заклякла на місці, обурена його запитанням.
— Їй загрожувала небезпека. Мені не були потрібні інші причини.
— Ви ризикували і виявили недостатню обережність.
— Я думаю, що слова «ризикувати» і «обережність» узагалі несумісні.
— Хірург підготував для вас пастку. Ви проковтнули наживку.
— Так. Гаразд. Я припустилася помилки.
— Він знав, що так і буде.
— Звідки, на Бога, він міг знати?
— Він багато знає про вас. Знов-таки, між вами зв’язок.
— Нісенітниця, — сказала Ріццолі, зриваючись на ноги.
Вона вийшла на кухню, але Дін попрямував за нею, безжально бомбардуючи своїми теоріями, яких вона не хотіла слухати. Думка про якийсь там емоційний зв’язок між нею і Гойтом була надто відразливою, щоб на ній зупинятися, і Ріццолі просто не могла більше слухати про це. Але Дін не відступався, нависнувши над нею в кухні, де вона через тісняву і без того почувалася некомфортно. Він примушував її вислухати все до кінця.
— Ви маєте прямий безпосередній контакт зі свідомістю Гойта, а він так само контактує з вашою.
— Він мене тоді ще не знав.
— Ви певні? Він міг стежити за перебігом розслідування і знати, що ви берете в ньому участь.
— І це все, що він міг дізнатися про мене.
— Гадаю, ви недооцінюєте його здібності. Він живиться жіночими страхами. Там, у
