Асистент - Тесс Геррітсен

Відчайдушно обмацувала його шию. На мить здалося, що вона відчуває пульсацію, але то рухалася кров у її власних пальцях.

Ріццолі вдарила Корсака по грудях, однак навіть від цього його серце не пробудилося.

Відкинувши йому голову, потягнула за нижню щелепу. Стільки всього в Корсаку здавалося їй колись бридким! Запах поту й сигарет, голосне сопіння, рихлі руки. Але нічого цього вона не пригадала, коли приклала свої губи йому до рота, наповнюючи повітрям його легені. Ріццолі відчула, як його легені розширюються, а потім із голосним свистом знову виштовхують повітря. Приклавши руки до грудей, вона почала робити масаж, працюючи замість його серця, яке зупинилося.

Вона й далі робила йому штучне дихання, коли на допомогу прибігли інші копи. У неї від утоми вже тремтіли руки. Під курткою по них стікав піт. Навіть роблячи штучне дихання, вона картала себе. Як вона могла не побачити, що він лежить тут? Чому не помітила його відсутності? У неї боліли м’язи на руках і затерпли коліна, але вона не зупинялася. Вона багато чим йому завдячувала і не могла покинути його вдруге.

Сирена невідкладної допомоги тепер лунала дуже близько.

Вона й далі робила масаж серця, коли приїхали парамедики. Хтось узяв її за руку і твердо відтягнув — лише тоді вона полишила свою роботу. Відійшла, ледве тримаючись на ногах, і дивилася, як парамедики, взявшись до роботи, встановлюють крапельницю і чіпляють пакетик із фізіологічним розчином. Вони відкинули Корсакові голову і встромили ларингоскоп йому в горло.

— Я не бачу голосових зв’язок!

— Господи, оце так шия!

— Допоможіть його перевернути.

— Отак. Спробуємо ще раз.

Парамедики знову ввели ларингоскоп, намагаючись упоратися із важкою нижньою щелепою Корсака. Через свою масивну шию і розпухлий язик він скидався тепер на нещодавно забитого бика.

— Готово!

Вони зірвали з Корсака залишки сорочки, оголивши волохаті груди, і приклали до них електроди для дефібриляції. На моніторі з’явилася ламана лінія.

— У нього шлуночкова тахікардія!

Груди Корсака прошило електричним струмом. Від струсу важке тіло перекотилося з трави на м’яку землю над могилою. Ліхтарі поліцейських безжально показували всі деталі, від білого пивного живота до схожих на жіночі грудей, яких так соромиться багато чоловіків із зайвою вагою.

— Так! Ритм відновився. Синусова тахікардія…

— Тиск?

Його товсту руку щільно охопила стрічка.

— Систолічний — дев’яносто. Варто його перенести.

Навіть після того, як Корсака поклали до машини і її габаритні вогні зникли в темряві, Ріццолі так і не поворухнулася. Отупівши від утоми, вона дивилася на дорогу, намагаючись уявити собі, що буде з Корсаком. Безжальне світло відділення невідкладної допомоги, знову голки і трубки. Їй спало на думку, що вона має зателефонувати його дружині. Однак Ріццолі не знала її імені. Вона взагалі майже нічого не знала про його особисте життя. Їй здалося нестерпно сумним, що про мертвих Їґерів їй відомо набагато більше, аніж про людину, яка живе й дихає. Яка працювала поруч. Про партнера, якого вона підставила.

Ріццолі поглянула на траву, де він лежав. Там залишився відбиток його тіла. Вона уявила собі, як він біжить за нею і задихається. Мабуть, підганяв себе через чоловіче марнославство і гордість. Чи схопився він за груди перед тим як упасти? Чи намагався покликати на допомогу?

«Я б усе одно не почула. Я була надто зайнята біганиною за привидами. Намагалася врятувати власну гордість».

— Детективе Ріццолі! — покликав її офіцер Дауд.

Він підійшов так тихо, що вона його навіть не помітила.

— Так?

— Боюся, ми знайшли…

— Що?

— Інше тіло.

Ошелешена Ріццолі не спромоглася нічого сказати. Вона мовчки пішла за офіцером по мокрій траві. Його ліхтарик освітлював шлях у темряві. Мерехтіння інших вогнів попереду показувало шлях. Коли нарешті Ріццолі відчула запах зогнилої плоті, вони були за кількасот ярдів від того місця, де впав охоронець.

— Хто знайшов тіло? — запитала Ріццолі.

— Агент Дін.

— А чому він пішов сюди?

— Мабуть, просто перевіряв усе навколо.

Коли вони підійшли, Дін обернувся до Ріццолі.

— Гадаю, ми знайшли Каренну Гент, — сказав він.

Жінка лежала на могилі. Чорне волосся розметалося навколо. Жмути опалого листя заплуталися в темних кучерях, ніби блюзнірські прикраси мертвої плоті. Вона померла так давно, що живіт устиг роздутися, а з носа текло. Однак усі ці деталі блякли на тлі страшнішого — того, що вбивця заподіяв їй унизу живота. Ріццолі дивилася на велику рану. Один горизонтальний розтин.

У неї під ногами немовби захиталася земля. Ріццолі мало не впала вперед, безпорадно витягнувши руки і хапаючи ними повітря.

Її твердо втримав за лікоть агент Дін.

— Це не збіг обставин, — сказав він.

Вона мовчала, не відводячи погляду від цієї моторошної рани. Пригадувала, як бачила подібні рани в інших жінок. Минулого літа, ще спекотнішого, ніж це.

— Він дивиться новини, — сказав Дін. — Знає, що справу ведете ви. Уміє перехоплювати ініціативу, щоб гра кота з мишею йшла в обох напрямках. Ось як він до цього ставиться. Це гра.

Ріццолі розуміла його слова, але не могла вловити основну думку. Що він хотів сказати?

— Яка гра?

— Хіба ви не побачили?

Він посвітив ліхтариком на слова, вирізьблені на гранітному надгробку:

«Тут лежить любий чоловік і батько

Ентоні Ріццолі

1901—1962»

— Це його шпилька, — сказав Дін, — а допекти він намагається безпосередньо вам.

13

У жінки, яка сиділа в палаті Корсака, було пряме каштанове волосся. З вигляду його вже багато днів не мили і не робили зачіску. Жінка не намагалася торкнутися Корсака. Просто дивилася на нього порожніми очима, склавши руки на колінах, нежива, мов лялька. Ріццолі стояла біля палати інтенсивної терапії і боролася із собою: заходити чи ні? Нарешті жінка підвела голову й побачила її крізь віконечко. Тепер уже Ріццолі не могла втекти.

Вона увійшла до палати.

— Ви місіс Корсак? — запитала вона.

— Так.

— Я детектив Ріццолі. Джейн. Будь ласка, називайте мене Джейн.

Вираз обличчя в жінки не змінився: вона явно не впізнала цього імені.

— А вас як звати? —