Асистент - Тесс Геррітсен

— Не треба зараз про це.

— Не буду, не буду, бо ще голову мені відкусите.

Він штовхнув двері.

— Ви куди?

— Відлити. На це треба дозвіл?

— Я просто запитала.

— Кава рветься на волю.

— Нічого дивного. Вашою кавою можна було б чавун пропалювати.

Він вийшов з машини і пішов у кущі, на ходу вже тягнучись до поясу штанів. Заходити за дерево він не став, просто зупинився в кущах. Ріццолі відвернулася, щоб не дивитися на це. У кожному класі є дитина, якою всі гидують. І Корсак явно був із таких. Хлопчик, який прилюдно колупається в носі, смачно відригує і ходить у сорочці з плямами від їжі. У цієї дитини пухкі й вологі руки, і за всяку ціну ви уникаєте дотику до них, бо боїтеся що на вас переповзуть воші… Ріццолі відчувала до Корсака огиду і водночас жаль. Поглянувши на каву, яку їй він налив, вона вихлюпнула рештки у вікно.

Її сполохало нове потріскування радіо.

— На схід по Дедгем рухається машина. Схожа на таксі.

— Таксі о третій ночі? — перепитала Ріццолі.

— Це те, що ми бачимо.

— Куди воно прямує зараз?

— Щойно повернуло на північ, на Еннекін.

— Другий? — звернулася Ріццолі до наступного загону.

— Другий, — озвався Фрост. — Так, ми його бачимо. Щойно проїхав повз нас. — Він помовчав. — Пригальмовує, — додав Фрост, раптом напружившись.

— Що робить зараз?

— Схоже, зупиняє машину…

— Де? — кинула Ріццолі.

— На парковці. Він щойно заїхав на парковку біля лісу!

«Він!»

— Тут стає гаряче! — прошипіла вона у вікно до Корсака.

Прилаштовуючи на собі портативний переговорний пристрій і поправляючи навушник, Ріццолі відчувала, як кожен нерв співає від збудження.

Корсак застібнув штани і поліз назад у машину.

— Що тут? Що?

— З Еннекін щойно з’їхала машина. Другий, що там зараз?

— Ніхто не виходить. Фари вимкнено.

Ріццолі нахилилася притискаючи навушник до голови. Минали секунди. Ніхто не озивався, очікуючи на наступний рух підозрюваного.

«Він перевіряє територію. Пересвідчується, що продовжувати безпечно».

— Ріццолі, вам вирішувати, — сказав Фрост. — Затримуємо його?

Вона вагалася, аналізуючи можливості. Не хотілося занадто рано виказати їхню пастку.

— Чекайте, — сказав Фрост, — він щойно знову увімкнув фари. О чорт, він задкує. Передумав.

— Він вас помітив? Фросте, він вас помітив?

— Не знаю! Він знову виїхав на Еннекін. Прямує на північ.

— Ми сполохали його!

Протягом долі секунди перед нею постало очевидне і єдино можливе рішення.

— Усім підрозділам! — різко кинула вона в переговорний пристрій. — Оточити його негайно.

Вона завела двигун і натиснула на газ. Закрутилися колеса, лишаючи борозни на м’якій землі й опалому листі. Переднє скло зачепили декілька гілок. Вона чула, як члени її команди блискавично перемовляються. Вдалині завили сирени.

— Це третій. Ми заблокували північний виїзд з Еннекін…

— Другий. Переслідуємо.

— Таксі вже близько! Водій пригальмовує…

— Оточіть його! Оточіть!

— Не намагайтеся його затримати без підкріплення! — наказала Ріццолі. — Дочекайтеся підкріплення!

— Зрозумів. Машина стоїть. Лишаємося на позиції.

Ріццолі зупинила свою автівку серед скупчення патрульних машин на Еннекін. Коли вона вийшла, її на мить засліпили спалахи блакитного світла. Сплеск адреналіну накрутив усіх. Вона чула в голосах цих чоловіків напруження, яке от-от могло перерости в насилля.

Фрост рвонув передні дверцята, і на голову водія одразу було наставлено п’ять пістолетів. Таксист розгублено блимав. По його обличчі металися блакитні зблиски.

— Виходьте з машини, — наказав Фрост.

— Що… Що я накоїв?

— З машини!

Цієї ночі адреналін лився рікою, і навіть Баррі Фрост перетворився на людину, здатну налякати.

Таксист повільно вийшов, високо тримаючи руки. Варто було йому ступити на землю, його розвернули і притиснули обличчям до капота.

— Що я накоїв? — прокричав він, поки Фрост обшукував його.

— Назвіться! — сказала Ріццолі.

— Я не розумію, що відбувається…

— Ім’я!

— Віленськи, — проскиглив він. — Вернон Віленськи.

— Вернон Віленськи, — підтвердив Фрост, роздивляючись його посвідчення особи, — білий, п’ятдесят п’ятого року народження.

— Збігається із прізвищем на ліцензії, — сказав Корсак, який зазирнув у машину.

Ріццолі підвела голову, мружачись від світла фар. Наближався якийсь автомобіль. Навіть о третій ночі тут їздили, а тепер, коли дорогу перегородили патрульні машини, скоро по обидва боки затору почнуть зупиняться машини.

Вона знову подивилася на таксиста. Схопивши його за комір, повернула обличчям до себе і посвітила ліхтариком в очі. Перед нею стояв немолодий чоловік. Ріденьке біляве волосся скуйовдилося. У різкому світлі шкіра мала нездоровий відтінок. Не таким вона уявляла обличчя злочинця. Вона стільки разів дивилася в очі зла, що вже й лік втратила. І в її пам’яті лишилися обличчя всіх, хто належав до раси чудовиськ. Цей переляканий чоловік до її галереї не пасував.

— Що ви тут робите, містере Віленськи? — запитала вона.

— Я просто… Просто приїхав забрати пасажира.

— Якого пасажира?

— Я їхав на Еннекін за викликом. Той чоловік сказав, що в нього бензин закінчився.

— І де він!?

— Не знаю! Я зупинився там, де він сказав. А його там не було. Це все якась помилка! Будь ласка, зателефонуйте моїй диспетчерці, вона все підтвердить!

— Відкрийте багажник, — сказала Ріццолі Фросту.

Уже коли обходила автомобіль, у животі розлився неприємний холодок. Вона спрямувала свій «Меглайт»[17] у багажник. Добрих п’ять секунд вона дивилася в цю порожнечу, і огидне відчуття у животі розрослося до справжньої нудоти. Ріццолі натягнула рукавички. Її обличчя заливала гаряча хвиля сорому. В грудях бракувало повітря. Вона смикнула за сірий килимок і побачила запасну шину, домкрат і декілька інструментів. Ріццолі почала знову смикати за килимок, тягнучи його далі, скерувавши весь гнів на те, щоб вирвати його з машини і знайти всі схованки, які під ним могли бути. Вона, мов божевільна, хапалася за надію знайти бодай щось. Коли з багажника вже не було що викинути і лишився голий метал, вона стояла і мовчки дивилася в порожнечу, відмовляючись бачити очевидне — невідворотну реальність, яка полягала в тому, що вона облажалася.

«Пастка. Простісінька пастка, щоб відволікти нас. Але від чого?»

Відповідь прийшла блискавично. Озвалися їхні радіо.

— Ситуація десять п’ятдесят чотири. Десять п’ятдесят чотири. Кладовище Фейрв’ю. Усім патрульним. Десять п’ятдесят чотири, кладовище Фейрв’ю.

Фрост зустрівся з нею