Небо над Віднем - Богдан Вікторович Коломійчук

— З мене досить! — не витримав Вістович, — Завтра ж забирайся з мого дому під три чорти!..

З цими словами він вийшов з кімнати, сердито грюкнувши дверима. Після важкого дня ця морфіністка тепер його дратувала.

* * *

Цього разу Вістович передчував, що серед ночі або під ранок йому знову задзвонять з Відня. Комісар прокинувся о пів на четверту і вже не зміг заснути. «Телефонний апарат в кімнаті, де зараз Марта, — подумалось йому, — треба перейти туди...».

Звівшись з ліжка, він хутко одягнувся і, обережно ступаючи, перейшов у сусідні покої. Світло вуличного ліхтаря, як завжди, заливало стіл і підлогу, скрадаючись, мов злодій, до софи. Марта спала спокійно, як і минулої ночі... Вістович подумав, що дарма нагримав на неї. Як це не дивно, але в своєму рідному Лемберзі він був потрібен тільки їй. Ця дівчина з важкою морфійною залежністю була єдиною, хто чекав його ввечері. Хоч і можливо не зовсім, якщо кожного разу називала його чужим іменем.

Комісар підійшов до неї і, нахилившись, поцілував у чоло. Йому подумалось, що вони якось зовсім однаково самотні.

Задзвонив телефон. Вістович не помилився.

— Am Apparat, — зірвавши слухавку, мовив комісар.

Цього разу, на зв'язку виявився Гольденберг.

— Вітаю, пане комісаре! Як ся маєте?

Останнє він сказав українською.

— Могло б бути краще.

— Завжди могло б бути краще, пане Вістовичу.

— Чому ви завжди телефонуєте серед ночі? — не втримався, щоб не запитати комісар.

— Тому що в цей час більше шансів, що ви вдома, — відповів Гольденберг.

«Чорта з два! Тому що в цей час на людину легше вплинути, — ледь не вирвалось у Вістовича, — старий розвідницький прийом».

— Вам вистачає грошей, пане комісаре? — турботливо запитав урядовець.

Той відповів ствердно.

— Гаразд, тоді розкажіть про свої успіхи:

— Мені наразі не вдалося знайти Гофмана, але я на вірному шляху, — промовив Вістович.

— Он як? Звідки впевненість?

— Мені... чимало про нього відомо.

— Що, наприклад?

Схоже, що на тому боці насторожилися.

— Відомо про його амурні справи, — збрехав комісар.

— Що ж гаразд, пане Вістовичу. Амурні, то амурні... Я, власне, хотів нагадати, що в нас залишилось максимум два дні. А також те, що особа Гофмана цікавить нас менше. Значно більше документи; які є в нього. Якщо ви їх не знайдете до післязавтра, нам доведеться заплатити цьому сучому синові ту суму, яку він вимагає. А це, як ви розумієте, пане Вістовичу, провал справи...

— Розумію, пане Гольденбергу.

— Чудово, комісаре. Тоді гарного дня. Він вже майже почався...

— Вам також.

У Відні поклали слухавку. Вістович зробив те саме. Спати вже не хотілося, залишалось тільки смалити цигарки одну за іншою аж до світанку.

Втім, коли в місті згасли ліхтарні вогні і почали сіріти вранішні сутінки, комісар з деяким подивом зрозумів, що не відчуває втоми. Ледве дочекавшись восьмої ранку, він поспіхом вийшов з дому і попрямував на Академічну. В Дирекції Поліції, як завжди о такій годині, починалось життя. Між поверхами снували поліцейські клерки і прохачі. Звідусіль чулися голосні розмови, суперечки і подекуди щира брутальна лайка.

Вістовича пропустили одразу, мовби він і досі був їхнім комісаром. Збігши звичними сходами на другий поверх, чоловік увірвався в кабінет Самковського.

— Ви підготували все, що я просив? — замість привітання запитав він у того.

Решта присутніх, здивовано перезирнулися. Проте, Самковський ствердно кивнув.

— Давайте вийдемо, — запропонував він Вістовичу.

— Гаразд.

Самковський взяв папку з паперами і рушив до дверей. Вістович подався слідом.

— От чортівня, — промовив перший у коридорі, — в таку пору тут ніде не вдасться поговорити віч-на-віч.

— Тоді ходімо на вулицю.

— Там холодно. Хіба що ви, пане Вістовичу, не відмовитесь пригостити кавою колишнього підлеглого, — поклянчив Самковський, — бо в мене вітер в кишенях.

— Гаразд, ходімо до Шнайдера.

В кав'ярні було тепло й приємно пахло випічкою. Чоловіки ковтнули слину і вмостились за столик. Самковський відкрив свою папку.

— Перше — це протокол допиту Ріти Фрюліх. Тієї, що торгувала морфієм. Як виявилось, Гофман був її покупцем. Для нього вона надавала чималу знижку.

— Це я знаю.

— В будинку на Бернштайна, звідки був дзвінок до Відня, ми вчора заарештували такого собі Густава Шоделя, який...

— ...зберігав у себе сахарину. Мій знайомий з віденського потягу, як і Ріта. Схоже, Гофман використовував його як кур'єра, — перебив Вістович, — а заодно й жив у нього певний час, коли покинув своє житло на Виспянського.

Самковський ображено замовк..

«Якщо ви все знаєте, то на біса вам я?» — читалося на його обличчі.

— Далі, Самковський, далі, — нетерпляче мовив комісар.

— Я не знав, що Гофман займався контрабандою, — зауважив він.

— Тепер знаєте. Ця рибина буде ваша, Самковський, як і Ріта Фрюліх, — пообіцяв комісар, — адже досі ви не пошкодували, що зв'язалися зі мною?

— Ні, — зізнався той.

— Тоді продовжуйте. Що там у вас іще?

— Я з'ясував, що позаминулої ночі Гофман телефонував не лише до Відня.

— Куди ще?

— Через дві години після тієї розмови у нього була розмова з Вільном.

— А оце вже цікаво, — сказав комісар.

— Ну, нарешті, — хмикнув Самковський.

— Розумієте, що це означає? — запитав Вістович.

— Щиро кажучи, тільки здогадуюсь.

— Те, що наш дорогий Гофман насправді затіяв подвійну гру, — пояснив комісар, — мені здається, він намагається продати свої папери як Відню, так і мафії. При цьому просто чекає, хто більше заплатить.

— А чи не надто ризиковано? — запитав Самковський. — Адже так можна позбавитись і життя, і паперів.

— Як на мене, папери давно не у Львові, — мовив комісар, — то ж, просто вбивши Гофмана, будь хто мало що дізнається.

Все одно в нього має бути надійний сховок. Ви не хотіли б, скажімо, перевірити це помешкання на Бернштайна, звідки він телефонував? Або врешті той будинок в Перемишлянах?

— Ні, — коротко відповів комісар.

— Але чому?

— Бо саме цього він і домагається. Щоб ми тряслися цими проклятими галицькими дорогами, перевіряли квартири, де його давно немає, і, зрештою, просто втратили купу часу, — пояснив Вістович.

— Але як знайти його чи ті документи інакше?

— Зробити так,