Українська література » » Небо над Віднем - Богдан Вікторович Коломійчук

Небо над Віднем - Богдан Вікторович Коломійчук

---
Читаємо онлайн Небо над Віднем - Богдан Вікторович Коломійчук
зробимо, Самковський, — втомлено сказав комісар, — гарненько допитайте цих двох, а потім довершіть свою справу у міському комутаторі і заарештуйте усіх, кого знайдете на Бернштайна, звідки останнього разу дзвонив Гофман. Сам він, безперечно, давно в іншому місці, бо не такий дурний, щоб попастися так просто. Перевірте також дзвінки з будинку на Виспянського, 4 — це його останнє львівське помешкання. Зробіть список усіх телефонних з'єднань, скажімо, за місяць.

Поліцейський кивнув.

— Коли зустрінемось? — запитав він.

— Гадаю, вже завтра. Приміром, о десятій ранку у вас на Академічній.

Домовившись з ним, комісар вийшов з кав'ярні. Він попрямував убік Ягеллонської, де, минувши будинок Сейму, вдруге опинився перед «Народним Казино». Двері було відчинено, і цього разу Вістович безперешкодно зайшов досередини. Нахман порався у напівтемній ігровій кімнаті. Комісар голосно привітався.

— А-а-а, пане Вістовичу! Радий бачити пана, — сказав управитель, проте в його голосі не чулося жодних радощів.

— Навзаєм, Нахмане, — відповів Вістович, — бачиш, не все розпитав минулого разу, тому й прийшов ще раз.

— Що пана цікавить?

Комісар роззирнувся, а потім поволі сів у крісло, з якого зазвичай спостерігали за грою.

— Я б не відмовився від кави, Нахмане, — мовив він.

— Ой, прошу вибачення, хвилинку...

Управитель гукнув кельнера, який вже був на зміні, й загадав тому зготувати для гостя каву.

— Скажи, Нахмане, чи розпитував тебе ще хтось про того Гофмана, окрім мене? — запитав комісар, коли кельнер вийшов.

Управитель напружив чоло.

— Ні, — зрештою відповів він.

— Брешеш, розпитували. Гадаю, це були росіяни, але наказали тобі мовчати... Правда ж?

Управитель змовчав і демонстративно взявся до попередньої роботи. Вістович посміхнувся і продовжив:

— А ще той самий Гофман, який, як виявилось, живий-живісінький, раптом звернувся до тебе з дивним проханням записати його в боргову книжку... Тобі ж було неважко, чи не так, Нахмане? Адже віддячити він умів.

Управитель відірвався від своєї роботи і пильно вгледівся в комісара. Вони декілька хвилин мовчали.

— Ти знаєш, що Казимира Ляшевського вбито? — запитав Вістович. — Все тому, що якоїсь миті Гофману захотілося побавитись в іншу гру. Йому, бачте, набридло бути мертвим. Як тільки він повідомив, що живий, Ляшевський не дожив до світанку. Гадаю, таке може бути й з тобою...

Коли кельнер приніс каву, вони, знову мовчали. Поставивиши тацю перед Вістовичем, офіціант хутко вийшов із залу.

— Де тут цукор? — запитав раптом Вістович.

— Тепер важко дістати...

— Але Гофман завжди міг тобі допомогти з цим, чи не так? Бачиш, Нахмане, адреса, з якої той дзвонив до Відня, вимагаючи грошей, дивним чином збіглася з адресою одного цукрового перемитника, Густава Шоделя... То ж не клей дурня і додай мені цукру до кави.

— В мене є дещо інше, — промовив Нахман.

— Що ж?

Управитель вийшов з зали і, за мить, повернувся з невеличким пуделком в руках. Відкривши його, він показав комісарові яскраво-білий порошок, що був усередині.

— Що це? — запитав Вістович.

— Сахарина, — відповів той, — ложка цього порошку може замінити два-три фунти...

— Ось воно що, — комісар не стримав радощів, — уряд встановив монополію на виробництво цукру... Ти знаєш, що навіть зберігання будь-яких замінників — тяжкий злочин?

Нахман кивнув.

— Отже, в такий спосіб він тобі віддячував?

— Так.

— І не лише тобі? Гадаю, цим порошком він забезпечував усе місто?

— Думаю, не тільки. Більше йшло закордон.

— Ага, завжди цікавіше підривати чужу економіку.

— Мабуть, так...

— Але ж цукром не обійшлося, правда?

— Ще був підробний алкоголь і сигари.

— І все?

— Про інше я не знаю.

— Отже, наш Гофман насправді крупний аферист. Він і морфій міг дістати, чи не так?

— Я ніколи в нього про це не просив, але знаю, що міг би.

Вістович закурив, проте так і не торкнувся кави. Кілька хвилин він дивився крізь дим на переляканого управителя, що виструнчився перед ним, як школяр.

— Де зараз може бути цей Гофман? — запитав комісар.

— Я не знаю, пане Вістовичу...

Нахман говорив щиро.

— Ось тобі моя порада, — комісар загасив недопалок і звівся на ноги, — знищи цей порошок і все інше, що дісталось тобі від нього.

— А потім?

— А потім тікай з міста. Якнайшвидше.

Сказавши це, Вістович вийшов із зали. На вулиці він неквапно рушив убік Вірменської, вирішивши, що на сьогодні досить усього і слід хоч трохи перепочити. Потроху все складалося докупи. Отже, «діловий партнер» австрійського уряду, а точніше гаймверу, виявився крупним контрабандистом. Цілком можливо, що цим «діловим партнером» гаймверу насправді була мафія, а Гофман — тільки посередником між цими двома силами. Тоді це пояснює, чому Рімель вимагав насамперед відшукати документи, а вже потім самого Гофмана. Якщо гаймвер у Відні через мафію у Львові покривав крупну контрабанду, то оприлюднення цих паперів викличе небувалий міжнародний скандал. Звісна річ, для Австрії, яка зараз ледве оклигує після війни, це буде важкий удар. Гофман це розуміє, тому й наважився на свою небезпечну гру. Цікаво, що йому відповіли у Відні?..

В своєму помешканні Вістович несподівано для себе віднайшов чистоту. Ця гостя вкрай рідко потрапляла в його дім раніше, то ж тепер комісар почувався якось ніяково... Прибрала, очевидно, Марта. Сама вона мовчки лежала на канапі й дивилася кудись у стелю.

Вістович зняв пальто і привітався. Дівчина не відповіла.

— Ти хочеш їсти? — запитав комісар, згадавши, що не залишив їй ані грошей, ані їжі.

— Ти знаєш, чого я хочу, Гофмане, — відповіла вона сухим голосом, — мені погано...

— Їсти ти також мусиш.

— Морфій заміняє мені все. Навіть їжу.

— Гаразд. Я принесу.

Він, як і минулого разу, розламав ампулу, вилив її вміст у склянку з водою і подав Марті. Дівчина з жадібністю випила.

— Ти дав мені менше, — ледь не плачучи, сказала вона.

— Кожного разу буде менше, Марто. Доки не відвикнеш, — відповів комісар.

— Який ти жорстокий, Гофмане.

— Припини нарешті називати мене Гофманом, чорт забирай! — гримнув комісар.

Вона стрепенулася всім тілом, але за мить тихенько захихотіла. Почав діяти морфій...

— Ти пам'ятаєш наш замок, Гофмане? — ледве чутно лепетала Марта, якось дивно закидаючи голову назад. — Ти пам'ятаєш наш чарівний замок? І човен? Ти пам'ятаєш того човна?.. Замок... човен... Ти показав мені...

Відгуки про книгу Небо над Віднем - Богдан Вікторович Коломійчук (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: